Манускрипт з вулиці Руської - Роман Іванович Іваничук
— Куди ж мені тепер дітися? — тихо зойкнув я, і, напевне, мій вигляд був дуже жалюгідний, бо цехмістр опустив очі, зат,е скарбовий, — він давно бурчав, що православних слід відділити в окремі цехи, — сказав, прискуливши око:
— А ти до жебраків, до сліпців іди, то цех русинський, там і цехмістром станеш. І зрячими їх зробиш, сам-бо вчений єси!
І мені вмить просвітліло в голові, ніби пучок променів пробив густу темряву, що скупчилась наді мною. Так, вчений єсьм, а друкарня — готова! — у Львові! Зрячим народ темний зробити... Він, здоровий, очищений у горнилі горя, жде світла правди і науки — так казав Вишенський, — а провідців не має... По його тілу розповзлось панство, немов прищі, але тіло живе, зголодніле і спрагле. Жебраки? А хіба сором голодному просити хліба, коли своєю працею заробити на нього не може? Партачі? А що вдіє ремісник, коли його вигнали з цеху? Фільваркові слуги? А куди дітися, якщо землю забрали? Темні? А хто пробував дати їм світло? Схилені? А хто допомагав їм розпрямитись, щоб глянули в небо? Роздріблені? А хто їх гуртував?
У ту хвилину все постало переді мною дуже простим: друкарню можна викупити, друкарі і коригатори знайдуться, приміщення — теж. І буде зроблений початок. І почну я.
Я підвів очі на скарбового і мовив до нього:
— Спасибі, цеховий брате, за пораду. Ми й справді забули, де шукати опори для своєї віри й правди. А ти підказав. Тільки гляди і нащадкам своїм передай, якщо вони будуть на тебе схожі: горе таким, як ти, коли сліпі прозріють!
Я забрав сідло та сагайдак і вийшов з цехової майстерні.
Моя Грета впала переді мною на коліна: я сказав їй, і вона, не побачивши в моїх очах розпачу й вагань, зрозуміла, що віднині муситиме йти зі мною тяжкою дорогою злиднів і поневірянь і терпітиме їх заради чужих їй ідеалів. Грета, збідніла шляхтянка з Городка, опинившись у Львові, тільки мріяла і гроші складала, щоб вибитися із сірого плебейства. Вписалась до братства Божого тіла при катедрі, аби бути на виду серед іменитих католичок, тішилася знайомством з Дорогою Лоренцовичевою. Я намагався розвіяти її ілюзії: багаті пані близько до себе ніколи її не допустять — даремно. Тепер, у цю хвилину, вона ще вірила, що розжалобить мене і я поступлюсь, зважу на її сльози.
— Юрасю, любий, послухай мене, ми тільки-но почали разом жити, у нас ще й дитини немає, а ти вже забороняєш їй на світ прийти... Молися кому хочеш, думай що хочеш, але змирися з тим, що один супроти всіх не встоїш. Та хіба від того, що тебе в цеху вважатимуть католиком, ти станеш ним? Я тобі твоє різдво й велик-день справлятиму, і до церкви потихеньку будеш ходити, а це... це тільки про людське око... Ти ж такий майстер, Юрку, цехмістром станеш...
Я підвів її, взяв за плечі й труснув нею, аж волосся впало їй на обличчя.
— Що ти говориш, Грето!.. У яку темноту зради мене штовхаєш? Таж та дитина, якої бажаєш, гіршою стане від скарбового, коли виросте у тій пітьмі! Ні, дорога, я вже не відступлюся від того, що задумав... Нас обзивають сліпцями і насправді ними єсьмо, але світло вже світилося, і ми роздмухаємо його знову з тої жаринки, що вкрилася попелом. Просвітимось і зрячими підемо на битву... Друкарню Івана Москвитина винесемо з підвалів лихваря!
— Дурень, дурень! — закричала Грета. — Шашіль сточив уже ті друкарські верстати, миші і щури з'їли книги твого Москвитина, бо ніхто їх не читає, бо ніхто з того видуманого слов'янського язика не може бути вченим, а до справжнього божого письма ваш розум не доходить!
Це були не її слова, я вже чув їх — приналежність до братства Божого тіла не пропала для Грети даром. Я відштовхнув її, жахнувшись тієї ненависті, що бризкала з очей жони.
— Грето, як могла ти колись клястися мені в коханні, зневажаючи мене, таких, як я?..
— Бо не знала, що ти такий затятий русин, не знала! Ах, які ви... Вас не люблять — ні поляки, ні німці, ні вірмени... Ви нещирі, заздрісні, затаєні. Ви уперті, злі русини!
— Злими нас зробили соліковські... І ти, полька, теж стала б злою, коли б, у біду попавши, не захотіла ламати хребта перед патриціями. Хіба мало поляків сидять у злиднях і жеброті? Але ти не бачиш того, твої очі тільки там, де блиск, де золото і пиха! Злі ми... Бо злом на зло відповідаємо. А станемо добрими, коли відвоюємо собі давні права... Я робитиму свою справу, Грето. А тебе не тримаю, можеш навіть покинути мене...
Я це сказав, і мені стало страшно, бо любив її — струнку, мов коноплина, жону, з чорним волоссям, що закривало обидва личка — той образ потім пішов за мною, і я побачив вдруге в іншій людині, яка принесла мені багато радості й болю, — я простягнув руки, щоб пригорнути її до себе, але вона подалася назад, мовила:
— Я вже тебе покинула. В цю хвилину.
...Сивобородий з моложавим обличчям львівський православний єпископ Гедеон Балабан скинув на мене великими білками, серед яких причаїлися насторожені цяточки зіниць.
— Хто ти, сину мій, і яка потреба привела тебе в мою обитель?
— Над церквою Успенія поглумилися, владико...
— Знаю. І над собором святого Юра — теж. Мене зневажено.
Я пильно глянув в очі Балабана, цього династичного владики, якого з пелюшок готували в єпископи; він, низькорослий і туго набитий, повів долонею по золотому хресті, що висів на грудях, наче підкреслив цим свій маєстат; я говорив про церкву, єпископ — про себе, і я повторив:
— Церкву зневажено, владико.
— Ти — успенський братчик? — примружився Балабан.
— Я — вигнаний з цеху сідляр Юрко Рогатинець, а в братство запишуся завтра.
— Що хочеш сказати?
— Фундушу прошу, щоб викупити друкарню Івана Москвитина. Темно у нас...
— О-о! — вигукнув єпископ, склавши долоні на грудях. — О-о... — повторив тихо. — Благословен мій народ, коли про книги дбає простолюдин!
— Я вчився в острозькій школі, святий отче...
— Хвально... Хвально, сказав-бо
