Манускрипт з вулиці Руської - Роман Іванович Іваничук
Одного дня юнак вирізьбив у стіні над вхідними дверима до своєї кімнати напис: «Deus providebit!» Для сусідів ці слова нічого не означали, сусіди, можливо, не вміли навіть їх прочитати, але для хлопця, який закінчив гімнасіон у Вроцлаві, вислів цей важив багато: доб'юся, бог допоможе мені постигнути науки, і я облегшу життя знедолених. Він найнявся помічником до ароматарія[14] Лоренцовича, власника аптеки «Під золотим оленем», яка поміщалася у його ж Чорній кам'яниці, їздив з дорученнями у південні й східні країни і залишився врешті в Падуї. За кілька років повернувся бакалавром медицини, практикував у Лоренцовича, а коли той постарів, купив у нього аптеку.
Невзабарі ім'я Альнпека почали називати вголос — хто з повагою, хто з ненавистю — усі мешканці міста. Він лікував бідних і не брав у них грошей! Без запрошень, без викликів заходив доктор Гануш до житлових підвалів, до кліток, прибудов, де тулилися убогі, оглядав хворих і давав їм ліки; він протягом року встиг обійти весь чорний Львів, про нього пішла слава, мов про месію, і вигукнув якось у ратуші на раді консулів патриціанський лікар і бургомістр Павло Кампіан:
— Це шарлатан і чорнокнижник!
Альнпека викликали до магістрату. Саме в той день він у підвальному помешканні на Гарбарській вулиці побачив чоловіка з червонувато-бурими плямами й гудзами на тілі.
Райці готували чинити лікареві допит: чим він лікує і чому робить це потаємно, без відома магістрату. Вони зневажливо, знаючи наперед, який буде присуд — позбавлення лікарських прав або й вигнання з міста, — поглядали на білявого мужчину з холодними синіми очима, і підвівся Павло Кампіан.
Але поки він встиг вимовити слово, Гануш Альнпек ступив два кроки вперед і викрикнув:
— У місті лепра, тронд! Не знали цього, вашмость Кампіане? Чи, може, знали і лікували прокажених пігулками з гашеного вапна, а дерли гроші, як за справжні ліки?
— Протестую! Які пігулки... Це наклепі — завищав Кампіан.
— А ось які! — Альнпек сягнув у кишеню й вийняв пляшечку з білими гудзиками. — Я взяв їх в одного хворого і зробив аналіз. Так що, мене будете судити за шарлатанство чи я вас? Ха... Я знаю, — Гануш повів очима по знічених обличчях райців, — знаю: ви все зробите для того, щоб цей ошуканець не став перед судом, ви постараєтесь знайти причину вигнати мене з міста, але не зробите цього зараз. Я навчився в Італії лікувати проказу, а ви не вмієте... І не думайте, що вона, ця страшна хвороба, там, серед плебеїв, вона всюди, вона — тут! Її не видно, проказа визріває багато років, а коли вже появляються плями й гудзи — лікувати пізно. Я ж маю запобігливий препарат — не шарлатанський, не чорнокнижний, а вченими мужами Падуї винайдений. Тож поки розправитесь зі мною, записуйтесь до мене в чергу — всі-бо прокажені єсьте!
Архієпископ Соліковський полюбляв у вільний час забавлятися маріонетками. Ляльки робив сам. Якби не священичий сан, він міг би стати добрим майстром у малярському цеху — схожість ляльок на осіб, яких собі задумав католицький владика, була достеменною. Він іноді навіть жалкував, що не може похвалитися своїм кунштом перед гостями: архієпископ тримав домашній ляльковий вертеп у цілковитій таємниці, бо це була не забава, а політика.
Перша лялька, яку він зробив, коли приїхав з Вільна до Львова, замінивши титул каштеляна й королівського секретаря на архиєпископський, була образом засновника й генерала єзуїтського ордену іспанця Ігнатія Лойоли. Його, живого, Соліковський не мав змоги бачити: святий перенісся до Христа, щоб стати біля нього одесную, майже тридцять років тому, але й не портрети, не лубочні образки із зображенням Лойоли служили прообразом для ляльки. Соліковський збагнув духовну сутність цього ревнителя Ісуса, якого ні каліцтво, ні запідозрення в божевіллі, ані побої не звернули з праведного шляху: 1540 року папа Павло III повірив, що Лойолі дано бачити Ісуса і затвердив його генералом ордену єзуїтів.
Лойола Соліковського — худий, вимучений постом і бичуваннями; постать мізерна і не від світу цього, усмішка квола, зате очі пронизливі і владні — ніяка сила не може встояти перед цим мужем, усі йому підвладні, бо він рече:
«Кожен єзуїт мусить давати змогу провидінню в особах генерала, суперіорів, прокураторів так керувати собою, начебто він був трупом. Будьте готові відгукнутися на голос духовних повелителів, ніби це голос самого Ісуса».
Лялька Лойоли стоїть край столу на підвищенні — вона непорушна, до її рук і ніг не причеплені шнурки, які — від інших ляльок — проходять крізь просвердлені дірки в столі. Лойола — це незмінність, догма, доктрина, наказ, символ. А всі інші ляльки будуть рухатися від його імені, але за помислом Соліковського.
Пієтет архієпископа до Лойоли особливий. Адже це він у рік своєї смерті 1556 року сказав до патера Сальмерона: «Іди в Польщу. Там для слуг Христових чудове жниво. А крім того, це королівство отворить двері, крізь які ви понесете світло євангелія до сусідніх народів. Бо міцний там оседок сатани — в Литві, Русі, Жмуді, Московщині, в безмежних просторах безбожних татар, що тягнуться аж до Хінів».
Тому лялька Лойоли стоятиме на підвищенні край столу, як натхненник боротьби за єзуїтство в Польщі.
А хто ж бореться?
Як не намагався архієпископ облагородити ляльковий портрет суперіора єзуїтів при костьолі Варвари у Кракові, а нині королівського проповідника і сповідника отця Петра Скарги, все ж заздрість до найвпливовішої в Речі Посполитій духовної особи зробила своє. Подоба Скарги вийшла відразливою: злобна гримаса губ, високе чоло у прямовисних зморшках, велика, мов лисина, тонзура і очі, стиснуті до перенісся.
Соліковський, щоправда, віддає належне знаменитому проповідникові й гофкапланові[15], котрий ще до коронації зумів схилити шведського королевича до католицької церкви, і молодий польський король Зигмунт III, вчорашній протестант, так відповів литовському канцлеру Леву Сапізі, який закликав піти на уступки протестантам:
«Хай краще загине Річ Посполита, ніж мала б католицька
