На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші - Еріх Марія Ремарк

А години інструктажу рано-вранці! «З яких частин складається гвинтівка зразка дев’яносто восьмого року?» А години гімнастики по обіді!.. «Хто грає на піаніно, виходь! Праворуч кроком руш! Доповісте на кухні, що ви прийшли чистити картоплю».

Ми поринаємо у спогади. Раптом Кроп заходиться сміхом:

— У Льоне пересадка, — каже він.

То була улюблена гра нашого унтер-офіцера. Льоне — вузлова станція. Щоб наші відпускники там не заблукали, Гіммельштос навчав нас у казармі, як робити пересадку. Ми мусили запам’ятати: у Льоне треба пройти тунель, щоб вийти до іншого поїзда. Кожен із нас ставав ліворуч від свого ліжка, що правило за тунель. Тоді лунала команда: «У Льоне пересадка!» — і всі блискавично пролізали під ліжками на той бік. Так ми вправлялися годинами.

Тим часом німецького літака збили. Наче комета, падає він додолу, залишаючи за собою довжелезне пасмо диму. Кроп програв на цьому пляшку пива й похмуро відлічує гроші.

— Мабуть, Гіммельпггос, як працював листоношею, був скромний чолов’яга, — кажу я, коли Альберт уже вгамував свою досаду. — Звідки воно береться — тільки-но став унтер-офіцером, то й перетворився на шкуродера?

На мої слова Кроп жваво відгукується:

— Це сталося не тільки з Гіммельпггосом, таких дуже багато. Як одержать нашивки чи шаблю, то відразу стають іншими людьми, немов бетону наїлися.

— То все форма робить, — припускаю я.

— Якоюсь мірою, — каже Кач, готуючись виголосити цілу промову, — але причина не в цьому. Бач, якщо ти весь час годуватимеш собаку картоплею, а тоді покладеш йому шматок м’яса, то він однаково схопить м’ясо, бо це у нього в крові. А якщо ти даси людині шматочок влади, то вона зробить те саме — схопить той шматочок. Це природна річ, бо людина насамперед — тварюка, і тільки зверху в неї намащено трохи пристойності, як ото скибку хліба намащують смальцем. Військова служба в тому й полягає, що завжди хтось один має владу над іншим. І погано те, що кожен має надто багато влади; унтер-офіцер знімає стружку з рядового, лейтенант — з унтер-офіцера, капітан — з лейтенанта, і так знімають, що людина може збожеволіти. А що кожен знає своє право, то це стає вже звичкою. Візьми ось найпростішу річ: ми йдемо з плацу після навчання, йдемо страх які втомлені. Нараз лунає команда: «Співати!» Звісно, співаємо ми погано, бо кожен радий, що може хоч ще тягти свою гвинтівку. І роту покарано: її завертають назад і примушують іще годину вправлятися на плацу. На зворотному шляху знов лунає наказ: «Співати!» — і тепер ми співаємо як слід. Який сенс у цьому? Та просто командир роти зробив так, як йому забаглося, адже він має на це владу. Ніхто його не лаяв, навпаки, хвалили за суворість.

Але це дрібниця, існують інші способи нас мордувати. І от я питаю: чи може цивільна людина, хоч би на якій високій посаді, дозволити собі щось таке, не ризикуючи дістати відразу ж по пиці? Ні, це дозволяється тільки в армії! Розумієте, від влади в чоловіка й голова може піти обертом. А найдужче — в того, хто в цивільному житті був таке собі ніщо.

— А все, мовляв, задля дисципліни, — додає недбало Кроп.

— Вони завжди знайдуть, до чого присікатися, — бурчить Кач. — Та нехай. Тільки ж не можна знущатися з людей. А втлу-мач-но це якому-небудь слюсареві, наймитові чи взагалі робочій людині, поясни це рядовому, їх же в нас більшість; він тільки бачить, що з нього деруть шкуру, а тоді поженуть на передову; він добре знає, що треба робити, а чого не треба. І я вам кажу: коли рядовий солдат усе тут витримує, то це просто дивина! Дивина, та й годі!

Ми погоджуємося, бо кожен знає, що муштра припиняється тільки на передовій, а вже за кілька кілометрів звідти вона знову починається, та ще зі справжнього безглуздя — треба весь час козиряти й марширувати. Бо то залізний закон: не можна, щоб солдат байдикував.

Прибіг Тьяден, обличчя в нього все в червоних плямах. Від збудження він навіть затинається. Сяючи з радості, він вимовляє по складах:

— Гіммельштос їде сюди! їде на фронт!

Тьяден люто ненавидить Гіммельштоса, бо той, як ми ще жили в бараках, виховував його на свій лад. Тьяден хворий, уночі він, як спить, часом мочиться в ліжко. Гіммельштос рішуче й твердо оголосив, що Тьяден робить це тільки з лінощів, і винайшов спосіб його вилікувати. Спосіб, цілком гідний Гіммельштоса.

Він знайшов у сусідньому бараці солдата з такою самою вадою. Цього хлопця, на прізвище Кіндерфатер, Гіммельштос улаштував разом із Тьяденом. У бараках стояли звичайні солдатські ліжка, двоповерхові, з дротяними сітками. Гіммельштос розмістив хлопців одного над одним. Звичайно, нижньому доводилося кепсько. Зате наступного вечора вони мінялися місцями: нижній спав нагорі й міг тепер помститися. Гіммельштос вважав це самовихованням.

Може, він і мав слушність, але сама ідея була підла. І з неї нічого не вийшло, бо вона ґрунтувалася на помилці: в обох випадках річ була не в лінощах. Це міг збагнути кожен, глянувши на бліді, землисті обличчя хлопців. Скінчилося тим, що хтось із них по черзі спав на підлозі. І дуже легко міг застудитися.

Тим часом Гайє підсів до нас. Він підморгує мені й задоволено тре свої лаписька. З ним ми пережили найкращий день нашого солдатського життя. Це було напередодні того, як ми вирушили на передову. Нас приєднали до одного з полків з багатозначним номером, але спершу нас ще відіслали назад у гарнізон екіпіруватися, тільки вже не туди, де навчають новобранців, а до іншої казарми. Наступного ранку, ще вдосвіта, ми мали виїхати. Тож увечері ми зібралися, щоб порахуватись із Гіммельштосом. Уже кілька тижнів, як ми заприсяглися це зробити, а Кроп навіть пішов у своєму задумі ще далі: він зібрався після війни йти служити на пошту, щоб стати начальником Гіммельштоса, коли той знову працюватиме листоношею. Кроп із насолодою малював нам картини, як він тоді муштруватиме Гіммельштоса. Ось чому той і не зміг нас подолати; ми весь час сподівалися, що колись він таки потрапить нам до рук, хай навіть після війни.

Тим часом ми надумали його добряче віддухопелити. Що нам може статись — адже він нас не впізнає, а завтра вранці ми все одно їдемо звідси.

Ми знали, в якій пивничці він сидить щовечора. Звідти він мав повертатися темною,