На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші - Еріх Марія Ремарк
— Він сам? — прошепотів Кроп.
— Сам.
Ми з Тьяденом нагинці обійшли купу каміння.
Ось блиснула пряжка в нього на ремені. Гіммельштос був, здається, трохи напідпитку, бо співав. Ні про що й гадки не маючи, він пройшов повз нас.
Ми схопили матрац, нечутно стрибнули до Гіммельштоса, ззаду накинули матрац йому на голову й так шарпнули донизу, що він опинився наче в білому мішку, неспроможний підняти руки. Спів урвався.
Миттю Гайє Вестгуз підскочив до нього. Широко розставивши руки, він відштовхнув нас назад, щоб першим узятися до діла. З відвертою насолодою він випростався, підняв, наче семафор, руку із здоровенною долонею, схожою на лопату-грабарку, і з такою силою ляснув по білому мішку, що міг би вбити бика.
Гіммельштос перекинувся догори дриґом, відлетів метрів на п’ять і щосили заволав. Але ми й про це подумали — прихопили з собою подушку. Гайє присів, поклав собі на коліна подушку, намацав Гіммельштосову голову та ткнув у подушку. Крик відразу став глухіший. Часом Гайє давав унтер-офіцерові хапнути повітря, тоді в того з горлянки виривався дужий лункий зойк, та знов умить затихав.
Потім Тьяден відстебнув у Гіммельштоса шлейки та стяг із нього штани. Батіжок він міцно тримав у зубах, тоді підвівся і запрацював ним.
То була дивовижна картина: Гіммельштос лежить на землі, над ним схилився, тримаючи його голову в себе на колінах, Гайє із зловтішною посмішкою на розтулених від насолоди губах; потім — смугасті спідні на клишавих ногах, що судомно дригають-ся і виробляють чудернацькі рухи при кожному ударі, а над ними, наче дроворуб, невтомний Тьяден. Нам довелося врешті його відтягти, щоб і собі натішитись.
Та от Гайє поставив Гіммельштоса знову на ноги й під кінець виконав ще один індивідуальний номер. Звівши високо праву руку, немов збирався дотягтись до зірок, Гайє затопив Гіммель-иггосові такого ляща, що той аж перекинувся. Гайє знову підвів його, поставив рівно та блискуче поцілив у нього вже лівою рукою. Гіммельштос зарепетував і кинувся навкарачки тікати.
Його смугастий поштарський зад світився проти місяця. Ми й собі гайнули навтікача.
Гайє ще раз озирнувся і сказав гнівно, задоволено й трохи загадково:
— Помста — як ковбаса-кров’янка.
Власне, Гіммельштос мав би радіти, бо його слова про те, що люди завжди повинні виховувати одне одного, приклалися й до нього. Ми виявилися добрими учнями й опанували його метод.
Він так ніколи й не довідався, кому мав дякувати. Правда, в нього тепер опинився ще один матрац; за кілька годин ми повернулися на те місце, все обнишпорили, але матраца ніде не знайшли.
Через цю пригоду ми виїздили на фронт наступного ранку в бадьорому настрої. І якийсь стариган із скуйовдженою бородою розчулено назвав нас героїчною молоддю.
IV
Нас повезуть на передову, аж до окопів. Десь уже в темряві під’їздять ваговози. Ми вилазимо на них. Вечір теплий, пітьма, як величезна хустка, нас огортає, і під її захистом нам спокійно. Вона єднає нас; навіть скупенький Тьяден простягає мені цигарку й дає прикурити.
Ми стоїмо в машині, тісно притулившись один до одного, сісти ніхто не може. Та ми й не звикли сидіти. Мюллер нарешті в доброму настрої: він у нових чоботях.
Мотори виють, машини торохтять та бряжчать. Дороги роз’їж-джені, на них повно вибоїв. Фари вмикати не вільно, тож нас раз у раз так підкидає, що ми замалим не вилітаємо з кузова. Та це нас не хвилює. Що може з нами статися? Зламана рука — це краще, ніж дірка в животі, і багато хто тільки зрадів би такій приємній нагоді потрапити додому.
Поряд їдуть довгі колони машин з боєприпасами. Вони поспішають і весь час нас випереджають. Ми гукаємо до тих солдатів, жартуємо з ними.
У темряві розрізняємо якийсь мур, то осторонь шляху стоїть будинок. Раптом я наставляю вуха. Чи то мені причулося? Ні, я знову виразно чую, як ґелґочуть гуси. Зиркаю на Качин-ського, він зиркає на мене — все зрозуміло.
— Каче, тут є щось для наших казанків.
Він киває.
— Гаразд, нехай як повертатимемось. Я тут орієнтуюся.
Звісно, Кач тут орієнтується. У нього на обліку, певне, кожна гусяча ніжка на двадцять кілометрів навкруги.
Машини вже їдуть місцевістю, де розташувалася наша артилерія. Щоб замаскувати від літаків гармати, їх заклечали гіллям, нібито настало своєрідне свято — військові кущі. Ті зелені альтанки виглядали б весело й мирно, коли б усередині в них не ховалися гармати.
Від гарматного диму й туману повітря стає важке, задушливе. У роті гірко від порохового згару. Гармати стріляють так, що наша машина здригається, за пострілами оглушливо котиться луна, все двигтить. Вираз обличчя у нас непомітно змінюється. Правда, нас пошлють не в бій, а тільки ставити загорожі, та на кожному обличчі тепер написано: тут фронт, ми вже в його владі. Це ще не страх. Той, хто так часто, як ми, буває на передовій, врешті стає товстошкурим. Хвилюються тільки молоденькі новобранці. Кач їх повчає:
— А це дванадцятидюймова. Чуєте постріл? Зараз вибухне.
Але глухі звуки вибухів сюди майже не долинають. Вони тонуть у гуркоті фронту. Кач дослухається до нього й каже:
— Сьогодні вночі нам дадуть прикурити.
Ми всі дослухаємось. На передовій неспокійно.
— Томмі вже стріляють, — зауважує Кроп.
Справді, постріли добре чути. То англійські батареї, праворуч від нашої дільниці. Взялися стріляти на годину раніше. При нас вони завжди починали рівно о десятій.
— Чого це вони раптом надумали? — дивується Мюллер. — Годинники в них поспішають, чи що?
— Нам таки дадуть уночі прикурити, кажу я вам, це я нутром чую, — і Кач зіщулюється.
Десь неподалік від нас бухкають три постріли. Вогняний промінь навскоси прорізає темряву, гармати ревуть, гримотять. Нам холодно, та ми радіємо, що завтра вранці знову будемо в бараках.
Обличчя в нас не блідіші й не червоніші, ніж завжди; не видно в них і більшого напруження чи більшої байдужості, та все ж вони якісь інші. Ми відчуваємо, що всередині в нас наче ввімкнено дивний контакт. То не просто слова, то насправді так. Це діє фронт, свідомість того, що ти на фронті, примушує спрацьовувати той контакт. Тієї миті, коли над нами з посвистом пролітають перші снаряди
