Щоденник Мавки - Дарунок Корній
Олексій узяв дружину за руку, підняв до губ, поцілував. Жінка не пручалася, лишень дивилася сумно.
– Але я не можу без неба та сонця, Іринко. Я, як букет у вазі, сохну і вмираю в чотирьох стінах.
– От, бачиш. Ти не змінишся під мене, а я не зможу полюбити все, що любиш ти. Думала спочатку – перетерпиться, та… А сенс? Ти не для мене, і я не для тебе. Ми різні.
– А син, Іро? Хіба йому легко буде без батька? – хапався, мов утопленик, за пір’їнку.
– А що син? – Ірина говорила втомлено, але було зрозуміло, що вона давно готувалася до цієї розмови. – Син, Льошо, нікуди не дівається. Ви бачитиметеся. Що дитині в сім років потрібно для щастя? Достаток, любляча родина. І тато, й мама, й дідусі з бабусями в нього є. А те, що вони не живуть під одним дахом, – то умовності. Ми – люди сучасні. Зрештою, у більшості українських сімей сьогодні така ситуація. От, скажи, для чого створювати видимість люблячої родини, якщо то брехня? Можна, звичайно, потерпіти ще рік-два, а далі? А далі ти мене почнеш тихо ненавидіти, як я зараз тебе. Ага, і буде в нас взаємна ненависть… Що може бути гірше для дитини, рости в сім’ї, де всі тихо одне одного ненавидять. Я ж тобі пропоную найкращий вихід із ситуації, бо на відстані ми навіть зможемо залишатися друзями… От побачиш-побачиш, так воно й буде. Через п’ять років ми ще потішатимемося, згадуючи наше розлучення.
Олексій струшував слова Ірини з себе, мов порох. Що вона таке говорить?
– Це не правда, люба! Я не ненавиджу тебе, Іро. Я тебе поважаю. Ти мама мого сина. Гарна господиня, любляча, ніжна дружина, прекрасна донька своєї матері.
Чоловік гладив Іру по руці, говорив ніжно, тихо, без нотки фальшу в голосі. Та чомусь це жінку лишень розізлило. Вона вирвала свою руку з його долонь:
– Льошко, перестань блазнювати. Крапка. Кінець усьому. Розумієш – це кінець… Ти ж не ідіот? Чи ідіот?! Яка в сраці «дружина», «люба»? Ще скажи, що ти мене досі кохаєш! Тьху!
У коридорі загудів телефон. Іра схопилася за той дзвінок, наче за рятівне коло, яке її мало б витягнути з вирви, та прожогом вилетіла з кімнати, схопила слухавку:
– Алло, мам? Привіт! Ага, розмовляємо. – Іра щільно прикрила двері.
Олексій не прислухався. Наперед знав про що йтиметься. Звичне тещине: «А я тобі казала. Він – ледащо. Він тобі не пара! Він свої картини більше любить, аніж тебе та сина. Він своїх друзів більше любить, аніж вас. Він жаліє грошей на Єгипет і якогось дідька тягне вас із наметами в гори. Хай то й Альпи, але ж воно – гори. Он сина застудив…»
Спочатку дружина відбивалася від маминих нарікань, прикриваючись добрими намірами чоловіка дбати про всю родину, і про тещу теж. І це була чиста правда. Олексій заробляв достатньо грошей і навіть купив тещі в подарунок, на якусь там річницю, квартиру в Києві. Та скромно подякувала та перебралася з периферії, з райцентру Вінниччини, ближче до них. Та все ж своєї думки щодо безпутного зятя не змінила. От тоді Олексій уповні й осягнув істину, що весь фольклор про демонічне походження тещ – то не зовсім фольклор. Наївний! Думав, що вдячна теща до кінця своїх днів буде зятю руки цілувати чи принаймні мовчатиме, а тут… Таке почалося! Так, люди добрі! Є любов з першого погляду, а є ненависть з першого слова. Ото вона й була.
Олексій підійшов до коробки з книгами. Розмова дружини з тещею-мамою – то, як мінімум, на годину, а коли ще й з інструктажем, то й на довше. Зверху, на коробці, лежав старий фотоальбом. Розгорнув. Звідти дивилися давні студентські фотографії. Посміхнувся сам до себе. Іра – молода, красива, щаслива, вогник в очах. Де вона той вогник загубила? Винуватив у всьому себе – не зміг його зберегти. Після одруження його Іринка-Веселинка, як її часто називав за дзвінкий сміх, чомусь стала дратівливою, постійно невдоволеною, перетворилася на похмуру набундючену Іринку-Хмаринку. Годив, але… Чим більше старався – тим робилося гірше. Іра нещодавно зізналася, що вийшла за нього заміж лишень тому, що захопилася його картинами, а не ним. Вони вчилися разом в одній групі. Вона вступила в художній, бо рідний дядько, мамин брат, був директором того технікуму. Тож наче сам Бог велів там опинитися. До того ж незле малювала. Та для художника мало отого «незле», мусить бути бажання, кураж, дух творця в тому, що робиш. Ірина цього ніколи не мала. Тож усі домашки та завдання робив за неї Олексій, уже з першої сесії. І робив це з радістю. Вважався найталановитішим, найперспективнішим у технікумі. Навчання давалося йому легко, хоч вступив до технікуму після армії. І в Іринку закохався відразу – тільки-но побачив, і пропав… Вона була для нього всім – сонцем, небом… Хоч і дівчата за ним бігали, упадали, бо був і веселим, гуморним, бешкетливим, не нудійком. А йому була потрібна лишень Іра. Із задертим догори носиком, з вогниками-блискітками в оченятах. Із веселими світлими кучериками довкола личка. Білі кучерики над блакитним небом оченят. Не дівчина – мрія. Іринка-Веселинка.
Він дурів від кохання. А коли в тебе і душа художника, і талант художника, і серце маляра, і мрія маляра… Він малював її на стінах у гуртожитку, на лекціях у зошиті, і в думках, і в мріях, і в небі, і на землі, і в снах. Перше кохання часто нагадує одержимість. І щоб перебороти його, потрібні спеціальні ліки та спеціально навчені люди поруч або просто – час.
А тоді, тоді він жив лиш тою одержимістю. І були серенади під вікном, Іринині портрети, букети найрозкішніших червоних троянд, улюблених квітів коханої, палке серце в грудях, яке
