Маленькі жінки. I частина - Луїза Мей Олкотт

– Вони прекрасні. Але троянди Бет мені подобаються більше, – сказала пані Марч, вдихнувши аромат квітки, що досі була причеплена на поясі її сукні.

Бет притулилася до неї і тихо прошепотіла:

– Як би я хотіла надіслати букет батькові… Я боюся, що в нього не було такого гарного Різдва, як у нас.

Розділ третій

Малий Лоуренс

– Джо! Джо! Ти де? – гукала Мег, підійшовши до сходів на горище.

– Я тут! – відповів трохи хрипкий голос.

Піднявшись, Мег побачила, що її сестра, загорнувшись у ковдру, сиділа біля сонячного вікна на старому триногому дивані, їла яблука і плакала над романом «Спадкоємець Редкліффа»[4]. Це була улюблена схованка Джо, тут вона любила проводити час у компанії книжок. Крім неї сюди приходили хіба що щурі, що жили поблизу. Та вони не звертали на дівчину жодної уваги. Коли з’явилася Мег, Царапун[5] – так Джо назвала одного з них – прослизнув у свою дірку. Джо витерла сльози і очікувально подивилася на сестру.

– Гарна новина! Тільки подивися! Чергова записка із запрошенням від пані Гардінер на завтрашній вечір! – вигукнула Мег, розмахуючи дорогоцінним шматком паперу, а потім із захватом продовжила читати запрошення:

«Пані Гардінер була б рада побачити панну Маргарет і панну Джозефіну на невеликому танцювальному вечері в переддень Нового року».

– Мармі хоче, щоб ми пішли. Але що ж надіти?

– Який сенс запитувати, коли ти й сама знаєш, що ми одягнемо наш поплін. У нас все одно більше нічого немає, – відповіла Джо з повним ротом.

– Якби у мене був шовк! – зітхнула Мег. – Мама каже, що може в мене буде шовк, коли мені виповниться вісімнадцять, але два роки очікування здаються вічністю.

– Я певна, що наші поплінові сукні виглядають майже як шовк, і вони нам пасують. Твоя сукня майже така сама, як і в день, коли її купили. А от з моєю проблеми – на ній дірка, яку я пропалила, і вона дуже помітна. Що мені робити?

– Намагайся поводитися в гостях спокійно, не повертайся спиною. Спереду все в порядку. У мене буде нова стрічка для волосся, і Мармі позичить мені свою маленьку перлову шпильку. Мені подобаються мої бальні туфлі, та й рукавички підходять до вбрання, хоч вони й не такі нові, як хотілося б.

– А я зіпсувала свої лимонадом і навряд чи отримаю нові. Тому, мабуть, буду без рукавичок, – сказала Джо, яка ніколи особливо не піклувалася про своє вбрання.

– Ти маєш бути в рукавичках, або я взагалі нікуди не піду, – вигукнула Мег. – Рукавички важливіші за все на світі, без них не можна танцювати, і якщо ти їх не одягнеш, мені буде дуже соромно.

– Тоді я просто не буду танцювати. Мені байдужі танці. Що то за веселощі – кружляти, наче пава. Мені більше подобається стрибати та пустувати.

– Що ж робити… – задумалася Мег. – У мами є нові рукавички, але ми просити не можемо – вони дуже дорогі, а ти швидко все псуєш. До речі, вона сказала, якщо ти не вмієш дбати про свої рукавички, то вона більше не купить тобі їх. Цієї зими точно не купить. Але стривай… може, їх якось привести до ладу?

– Можу тримати їх складеними, щоб ніхто не побачив плям. Це все, що я можу зробити. О! В мене є ще одна ідея. Я можу дати тобі одну свою рукавичку, а ти мені – свою. Твої одягнемо, а мої триматимемо в руці. Що скажеш?

– Твої руки більші за мої, і ти жахливо розтягнеш мою рукавичку, – незадоволено мовила Мег, для якої цей аксесуар був чи не найважливішим.

– Тоді я піду без них. Мені все одно, що люди скажуть! – вигукнула Джо і знову взялася до читання.

– Добре, добре, можеш взяти мою рукавичку! Але я тебе прошу, старайся її не заплямити, поводься добре, не тримай руки за спиною й не кричи «Христофор Колумб!». Ти зможеш це зробити для мене?

– Не хвилюйся. Я поводитимуся настільки пристойно, наскільки зможу і не шукатиму неприємностей. Ну, тепер іди і скажи, що ми приймаємо запрошення. А я поки що дізнаюся, чим завершиться ця чудова історія, – сказала Джо й заглибилася в роман.

Мег пішла, щоб «прийняти з вдячністю» це запрошення та оглянути свою сукню. Дівчина вирішила, що її слід оздобити оборками з мережива. Тож, Мег співаючи, лагодила сукню, а Джо тим часом дочитала роман, посмакувала четвертим яблуком і навіть встигла побавитися з Царапуном.

Напередодні Нового року у вітальні було порожньо. Дві молодші сестри гралися в покоївок, а дві старші готувалися до балу – метушилися, щось шукали, сміялися – до того моменту, як весь будинок враз заполонив сильний запах обгорілого волосся. Це Мег захотілося додати кілька локонів до зачіски, а Джо взялася допомагати їй, попередньо розжаривши щипці для завивання.

– А волосся має так диміти? – запитала Бет.

– Це через випаровування вологи, – відповіла Джо.

– Який дивний запах! Як обпалене пір’я, – зауважила Емі, торкаючись своїх красивих природних локонів.

– Так, зараз я розправлю волосся, і ви побачите хмару маленьких кучериків, – сказала Джо, опускаючи щипці.

Вона заходилася розправляти волосся, намагаючись зняти з нього папір для завивання. Натомість волосся знімалося разом з папером, і перелякана перукарка складала його на трюмо перед своєю жертвою.

– О, о, о! Що ти наробила? Все пропало! Тепер я не можу нікуди йти! Моє волосся, о, моє волосся! – плакала Мег, з відчаєм дивлячись на нерівний пух на своєму лобі.

– Просто я невдаха! Тобі не слід було просити мене про це. Я завжди все псую. Мені так шкода, але щипці були дуже гарячими, і тому я напартачила… – простогнала бідолаха Джо, зі сльозами дивлячись на купки обпаленого волосся.

– Нічого не пропало. Просто треба пов’язати на зачіску стрічку так, щоб кінці трохи спадали на твоє чоло. Нині це модно. Я бачила, що багато дівчат так роблять, – мовила Емі, намагаючись втішити сестру.

– Це буде мені уроком, бо бажання виглядати краще вже стало моєю нав’язливою ідеєю. Хочу, щоб моє волосся стало таким, як було… – роздратовано вигукнула Мег.

– Я теж так вважаю. Твоє волосся рівне, гладке і красиве. Але скоро воно знову виросте, – сказала Бет, підходячи, щоб поцілувати та втішити цю нещасну стрижену овечку.

Подолавши низку інших дрібних неприємностей, Мег нарешті вбралася, а Джо в свою чергу зачесала волосся та одягла сукню. Щоправда, для