Волинь - Улас Олексійович Самчук
— То-то-то! Чув про це, чув! — підбадьоривсь Григорчук. — Оповідали наші лебедці…
— Ото-то! Ваші лебедці й витягнути її допомогли мені, дякувати їм. А коровисько чимала. Моє щастя, що можу хоч худобу плекати, а то б… Але що то воно за декілька літ буде? От питання. Подумайте тільки, що тут було ще недавно, ще першого року, як я сюди перебрався, при старому мельникові. Усе, як глянути, стависько… Хто захоче, їдь, коси, бери, паси худобу. А піди тепер… Я сам хочу вже взяти у мельника в оренду на п'ять літ оті верболози на клину коло калюжі. Думаю: викорчує чоловік, а п'ять літ сіно братиму. Воно-то сіно там спочатку абияке. Осока, лепеха та очерет, але по парі років, думаю, вибавиться… А для рогатої худоби це, хо-хо-хо, як піде в зимі…
— Василю! — звернувся Матвій до Василя. Звернувся, ніяково мнучись… — Принеси-но там дещо… Василь, видно, зрозумів, а Матвій продовжує:
— Ото, знаєте, добро було зо старим мельником. Хоча чех, а все-таки порядна з нього була людина, не то що теперішній. Цей — борони Боже, щоб худоба на його луг чи стависько «шлапнула». «Не шлапай то»… Воно то й добре, знаєте. Порядок мусить бути. Пригадую собі, як прийшли до нас ті чехи. Боже, що то за бідачиська були. Ні кола, ні двора. Голі, як цигани, поприходили.
Повірте, що отой Дус на Борщівці, що сьогодні у фаетонах їздить, а синів інженерами та дохторами поробив, прийшов зо стома карбованцями в кишені з Моравщини, злабудав собі серед Бущенського лісу (там ліс ще тоді такий був, що Господи). Отож поставив собі серед лісу халабуду з круглячків… А тепер у нього фаєтони та двадцять тисяч золота у банку… От, що то значить порядок. Тепер у нього тридцять десятин землі. У самого старого. Синам землі не треба. Але чи повірите, що платив він по двадцять два рублі за десятину? Я не кепкую з вас. На Бущенщині була земля з лісом (сосни двома охватами не охопиш) по дванадцять карбованців, от як живу. і думаєте, що хто з наших мужиків купив тоді хоч одну десятину? Крім небіжчика Хведора, Михалкового батька, котрого син сьогодні господар, ні один. Ее, каже: «Нащо вона мені? Що я з тим лісом? Свого грунту хватить, а діти виростуть — світ великий». От як розважали, і то не бий. і то не розложи такого драба, та не всип йому п'ятдесят таких, щоб до смерті чухався. А чехи, ті в Сибір їхали, їх виписав цар, щоб культуру ввели. А на що їм та культура в Сибірі, коли ось тут така даровизна трапилась. Побачили і все забрали. Загарбали дочиста. Усі оті колонії — Борщівка, Озірко, Гільче, все то на таких землях осіло, і сьогодні вони пани. Сьогодні вони палати будують, у фаєтонах їздять… Де я свою силу подів? Не у них? Не на них затратив? Не для їх збагачення? А чи не міг мій батько також десятинок двадцять мені припасти, як оце зробив Хведор? Міг би. Та не хотів. Пив, шлявся по бабах, гуляв, матір окрадав і все до шинку відносив. Ось такий мужик. Ось такий у нього порядок, толк…
Увійшов Василь. Він приніс пляшку горілки (на всяку оказію припасену) та кусисько старого, пересоленого, аж пожовклого, грубого салиська. Є чарка, є закуска. Григорчук оком на все либнув і запакав швидко цигарку та ніяково, ніби йому чогось соромно стало, засовався на лаві. Вичував, мабуть, інстинктом (і разом боявся, щоб не втекла все-таки чарка), що то на нього облаву робиться, намагався щось ніби протестувати:
— Та… знаєте… Воно якось… Це зовсім того… — а, все-таки… — І не знаходить слів, щоб висловитись.
— Вже вибачайте, — каже Матвій. — Баби моєї немає дома, а вона те все припекла б, може, смаженю яку б…
— О, що ви, що! Господи! Та й цього доволі. Для такого гостя… Господи…
— У нас гості не дуже пороги оббивають…
— Звісно, на хуторі…
— Ну, так заживайте… — і Матвій дебелою, порепаною, мозолистою рукою підсовує гостеві чарку… Підсовує незграбно. Чарку налив щиро (від щирого серця), горілка переливається і хлюпається на настільник…
— Еее, — протестує Григорчук. — Еее, дядьку Матвію… Так не годиться. Первий хазяїн…
— Ні. Я чоловік тверезий, — розводить руками господар. І при цьому головою та виразом обличчя намагається пояснити, який то він «чоловік тверезий». А вираз страждальний, відразливий, ніби та горілка вже в його роті та горлі пече смертельно.
— Повірте, — каже, — що не можу. Тридцять літ не п'ю. Парубкував, не пив… От, не такий, знаєте, характер. Противиться. Ото часом присилують. Вип'єм. Все виблюю на другий день. Характер такий. Випийте, випийте, сусіде, і все… та закусіть. От уже й вечір незабаром. Шкода, що старої немає…
— Ну, — згоджується Григорчук. — Як не можна, то не можна. Є такі характери. Не приймає, і годі… Так, дайбоздоров'я!..
— Пийте на здоров'я.
Григорчук правою рукою бере чарку, хвильку тримає її, оповідаючи, що «давно вже мав нагоду, а лишень позавчора, якось зійшлись було»… лівою рукою витер свої рідкі рижуваті вуса, а тоді аж за одним хилом перелляв чарку в рот. Скривився — жахливо, головою похитав і здорово крякнув.
— Міцна каналія… — сказав.
— Ну, то ще й на другу ногу, просю… — говорить Матвій…
— Ее, тоді вже й додому не долізу. Що ви хочете, щоб заночував тут?..
— І щоб то… Від одної чарки? Ну, годі… Випийте. А як і заночувати. Діти малі за вами не плачуть, а місце у нас знайдеться. Ось хутко й стара вернеться… Ну, на здоров'ячко… Випийте…
Увесь цей час Григорчук чекав і не піддавався, хоча йому, мабуть, більше хотілося закусити неприємний горілчаний смак, ніж випити. Одначе все-таки випив ще одну чарку, а тоді щойно закусив, похваливши, розуміється, добре старе салисько.
Матвій же все поривається спомини свої оповідати. При тому підкраює та підкраює хліба, сала, підсовує огірки.
— Так ото, знаєте, куме… — невідомо, чому Матвій назвав Григорчука кумом, — оті ото чехи… Вони нас ограбували, так… Але вони нас і розуму навчили. От ми тепер бідкаємось, де воно худобу пасти… Але коли ще я був пастухом, то отам, де тепер такі розкішні колонії з садами та хмельницями, все одні ліси а пустарі були. Попасу для худоби… Куди не кинь оком, ліс, галява, знов ліс… Вовки одні панували. Дерево ж яке було! Хто його з'їв, то просто диво дивне… А все сталося за чотири десятки
