Сюрпризи долі - Єва Гата
Наступного ранку патронеса несподівано завітала до мене в кабінет. Ми сіли пити каву з коньяком і балакали про різні дурниці. Усе виглядало напрочуд мило, і я навіть встиг подумати, що, мабуть, усе ж таки з нею мені найкомфортніше. Та коли прощалися, стала зрозумілою мета її візиту. Якби ти знала, що вона мене попросила! Та ні, це виглядало не як прохання, власне вона, м’яко стелючи, насправді мені наказувала тоном володарки, від якого мене взяли дрижаки.
А від змісту прохання просто перехопило подих. Як наважилася таке просити?! Звичайно, я їй багато чим завдячував, але таке! Не повіриш, вона вимагала від мене, щоб я взяв на роботу до себе Ярослава Гроха та ще й на місце свого заступника.
— В тебе є вільна вакансія, маєш нагоду її заповнити.
— Я не братиму цього чоловіка до себе на роботу, — холодно процідив крізь зуби.
— Ти повинен його взяти, це моє особисте прохання, — не відступала, — тим паче, я для тебе її особисто звільнила, чи, може, заперечиш?
— Погоджуюся, тобі завдячую усім, та навіть, якби сам президент мене просив, я б не погодився, — обурився.
— Не розумію твоєї впертості, — суворо стисла губи.
— При всій повазі до вас, мені дуже шкода, — я навмисне звернувся до неї на «ви».
— Я щось не розумію вашої політики, — підхопила мій тон.
— Що ви маєте на увазі? — продовжував.
— Не раджу продовжувати у такому дусі.
— Я його не візьму і на цьому поставимо крапку, — гостро обрубав.
— Чим же він вам не пасує?
— Усім, я не бажаю про нього говорити.
— Прийдеться взяти, мій коханий. Скажу відверто, він потрібен мені.
— В якому сенсі? — здивувався я.
— Його тесть оперував мого чоловіка. Операція дуже дорога. Він не взяв з нас грошей, лише попросив допомогти влаштувати Ярослава на роботу.
— Отож, ти залагоджуєш свої фінансові справи моїм коштом, — необачно вирвалося.
— Он як ти заговорив! Щось у тебе коротенька пам’ять. Чи тобі нагадати деякі подробиці? — злісно блиснули її очка.
— Облишмо цю тему, вона нікому не приємна.
— Не облишу, поки не виконаєш мого прохання.
— Я не хочу нічого спільного мати з цією родинкою. Між нами давня ворожнеча. Хочеш чи ні, я залишуся послідовним у своїх діях.
— Чому ж тоді, послідовний мій, взяв його кузину на роботу, ще й стріляєш до неї очками?
— Я нікого не брав, це якась помилка.
— Як бачиш, ні, вона вже півроку у вас працює, — насмішкувато поглянула на мене, — ти забув скільки вона заплатила за своє місце? — вона вийшла і голосно хряснула дверима.
Я спочатку не зрозумів, про кого йшлося, а потім мене осінило. Я закам’янів, наче мене побив грім. Правду кажуть, що найбільші підлоти роблять найближчі люди, проте від свого найкращого приятеля я такого не чекав. Удар нижче пояса!
Тепер мені стало зрозумілим усе. Шкода, що запізно. Рік тому Олесь приїхав до столиці у якійсь важливій справі. Ми дуже зраділи зустрічі, адже давно не бачилися, і пішли випити по келиху вина. Гомоніли увесь день, аж до вечора. Він тоді якось між іншим запитав мене, чи можу взяти одну гарну дівчину до себе на роботу, а за цю послугу обіцяв добре віддячити. Якраз тоді в одному відділі звільнилося місце, і я пообіцяв прилаштувати його протеже.
Вічні його жіночі товариства! Я був певен, що то якась із його шанувальниць. Чи міг я знати, чия вона кузина! Цю подробицю мій друг навмисне приховав. Паскудник, мовчав, мов партизан. До того ж вона мала інше прізвище. Правда б ніколи не вилізла на поверхню, якби не прохання патронеси.
Жах! Двоє людей, яких я мав за найближчих друзів, так мене зрадили. Ну, нехай коханка не знала про мої стосунки з Грохом, але ж Олесь добре пам’ятав мою одвічну боротьбу з цією родинкою ще зі студентської лави!
Чорна невдячність! Ким би він був без мене? Хто кому зробив більше добра? І така підлість! Великий альтруїст — усім любив допомагати на словах чи за чужий рахунок. Не повірю, щоб Олесь не знав, ким доводиться ця особа сімейству Грохів. А я, дурень, хляпав вухами, повірив своєму другові. Чи ж так тепер його називати?! Пронизала дуже гострим болем зради. Олесь був єдиним моїм другом і соратником, принаймні я вважав його таким.
— Ти незаслужено страждаєш через зраду єдиного друга. Він злочинець! — почув на підтвердження своїх думок зловісне сичання.
А тут ще й жінка, якій я довіряв, підсуває таку свиню, та ще й так нахабно. Чи я зобов’язаний беззаперечно виконувати її накази? Не розумію, чим видатна ота родина, що мої найближчі друзі так її обстоюють? Якесь лихо! Як вони не розуміють, що своїм протекціями чинять мені зло? Я вирішив стати жорстоким і неприступним: якщо треба — відрубаю частину здорового тіла, однак не дам поширитися гангрені.
Страшна лють залила мене. Без сумніву, пора було відділяти своє «я» від настирного впливу патронеси. Дійшло до того, що вона ще й взялася погрожувати мені. Чи це не образливо? Я знову запрагнув незалежності і звільнення від накинутої мені поведінки «хлопчика в коротких штанцях».
