Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

Сталось так, що в Каєні мусили затриматися на довше. Зірвався пором на Бірюсі, і тутешні жінки не могли з ним упоратися, щоб привести в дію. А чоловіків навіть на ліки, усі на війні. Шарпалися з тим поромом довго, клопоталися з перетягуванням сталевої важкої линви на другий берег, заки його відремонтували. Вдячні за допомогу баби поселили їх у своїх хатах, чим мали, годували, поїли, парили у бані, сікли по голім тілі березовими віничками. Прощалися із ними з жалем, обдаровували на дорогу, чим могли. А голова сільради, інвалід, сліпий на одне око, нічого, тільки намовляв їх, щоб переселилися з Калючого до Каєна.

— Трохи в нас колгоспу, трохи ліспромгоспу. Платимо непогано. Жити можна. Забирайте своїх і приїжджайте до Каєна. Та й до світу від нас немов ближче...

В Усольї знов ночували в домі старого Оноя Єгорова. Танма, явно втішена їх поверненням, витягла зі скрині Янекову барвисту хустину і не знімала її з плечей. Старий пихкав люлькою, нарікав на війну, жалівся, що ніякі відомості від сина з фронту не приходять.

— Зима йде, не харашо... Син нет, соболя нет, м’яса нет. Война не харашо... Баба молода сама, не харашо...

Нарікав, але пригостив поляків вечерею, не знехтував поставленою ними пляшкою горілки.

Вночі, коли у сморідному чаду хропіла вся кімната, під ведмежу шкіру до Янека Майки всунулася Танма. Була гола, жадібна і проворна, як молода тигриця. Відвела їх на другий день майже до самого Калючого. Затрималася на згині Пойми. Підійшла до Янека і втиснула йому в руку маленьку фігурку, вирізьблену з рогової кістки.

— Шаман амулет... На щастя!

Як козуля стрибнула між деревами, зникла в тайзі, навіть не встиг їй подякувати.

За їх відсутність багато чого у Калючому змінилося. Оголошена амністія вплинула приголомшливо на поляків. Люди з Калючого розлазилися по ближчій і дальшій околицях. Савчука, заступника коменданта, відкликали до Канська. Самотній комендант Савін немов махнув на все рукою і, чекаючи на скоре відкликання, розпився не на жарт.

Перший барак у Калючому продовжували заселяти люди з подільського Червоного Яру. Ці завжди держалися разом. Тому нічого дивного, що після повернення Майки і Шайни майже всі вирішили виїхати до Каєна. Майже всі, бо в Калючому хотіли залишитися пані Корчинська і Сильвія Краковська з новонародженим, заледве кількамісячним синком. Пані Корчинська вирішила тут чекати на свого сина, Кароля, який з гулагу не повертався.

— На Бога надія, що десь там ще живе. А якщо живе і вийшов за амністією, то матері буде шукати. Де мене в тому Сибіру знайде, якщо я звідси виїду? Дякую вам, дорогі сусіди, залишуся, почекаю тут на мого сина. Не журіться в разі чого про мене, я вже стара. Як Бог дасть, так буде.

Зате Сильвія Краковська хотіла дістатись до Тайшета, бо там відбував покарання батько її дитини, Пашко Сєдих. До того ж дідусь Феодосій обіцяв їй у цьому допомогти.

вітало. З ночі тримав заморозок, густий іній сріблив пожовклу осінню тайгу. Над теплішими водами Пойми парувала імла. Перед бараком стояло кілька кінних запрягів, готових у дорогу. Коні, хвостаті та довгогриві, здавалося, ще дрімали. Навколо возів поралися люди, впихуючи свої небагаті багажі.

Час рушати! Тим часом бабуня Шайніна щось там перед дорогою ще чародіяла. Перехрещувала і спльовувала по черзі на всі чотири сторони світу.

— Зроби, добрий Боже, щоб у цьому проклятому місці вже ніколи більше наша ані жодна польська ступня не стояла. Їдемо, в ім’я Боже! Тільки як зрушимо, щоб мені ніхто назад не оглядався, щоб не зурочити, бо лихо не спить.

Зрушили. Заскрипіли розсохлі колеса. Сташек Долина йшов, тримаючись біля воза. І так, як бабуня наказала, назад на Калюче не оглядався. Видержав так аж до кладовища. Вчора ввечері були з батьком і Тадеком біля могили матері, щоб з нею попрощатися. Може, назавжди? Батько довго молився. Тадек бігав по кладовищу, гнався за бурундуком. Сташек згортав з могили жовте березове листя, а мама стояла перед його очима як жива, у своїй улюбленій, золотисто-заквітчаній суконьці. Не міг уявити собі, що мама тут сама залишається. Обводив поглядом материнську могилу, поки йому її тайга не заслонила. Не плакав.

Засланці насилу усвідомлювали собі, що вперше від вивезення з Польщі рухаються самі, без енкаведистського конвою. Нема покрикувань, команд, гвинтівок і штиків. Де хотять, там можуть затриматися, відпочити. Дві ночі ночували в тайзі. Палили великі вогнища і розкладалися навколо них табором. Ночі були вже холодні, а останньої засип сів їх перший сніг. А коли після довгої мандрівки зупинилися на березі Бірюси, по річці густою суспензією пливли великі шматки криги. Порівняно з Поймою, Бірюса була рікою широкою та повноводною. На другому, високому березі видно було село, до якого прямували: Каєн. Ріка кидала пором немов лушпайку, шматки криги обтиралися об борт. Люди разом тягли поромову линву, щоб тільки швидше дістатися берега. На носі порому стояв місцевий перевізник і довгим багром не дозволяв йому збочувати з полотна. Було темно, неприємно. Сташек тримав брата за руку і боявся, що можуть утопитися. Лише коли щасливо добралися до пристані, зорієнтувався, що перевізником на поромі була жінка.

Сліпоокий голова завів