Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

— То що, Польща має тебе у тайзі шукати, так? Бо я ані хвилини довше не маю наміру тут чекати! Є амністія? Є! Збираюсь і йду шукати наше посольство й польське військо.

— Я там у Калючому почекаю, баба слабка, дітлахи малі. Берімся, мужчини до роботи, бо зараз же, що зробимо, то в рублях рахується.

— Бачу, Домбровський, що сподобалося тобі командувати? Цікаво, звідки ти маєш у тих більшовиків таку довіру?

— Знаєш що, Мантерисе? Відстань від мене! Заздриш мені? Розуміюсь у лісі, то мене і взяли. Треба було в Польщі на лісничого вчитися... А як тобі в моїй бригаді не подобається, то можеш з неї тікати!

Не тільки Мантерис, але чимала група поляків з Калючого, особливо тих молодих, не думала пасивно чекати. Якщо трапилася така нагода, як амністія, то треба вирватися з цього проклятого місця, тікати з тайги, щоб тільки ближче до світу й людей. Отже зверталися до коменданта за посвідченням про амністію, щоб вирушити на пошуки посольства і польського війська.

Caвін, як тільки міг, ускладнював їм ці наміри. Боявся сліпого наслідування і масового відходу поляків від роботи.

— Зупиніться, люди, куди так поспішаєте? Як буде потрібно, то вас і тут знайдуть. Чи ви задумувалися над тим, де те ваше посольство? Аж у Куйбишеві. За Уралом, над Волгою. А від нас лише до самої залізниці добрі два тижні дороги. А тут зими тільки виглядай. Напишіть листи до посольства і спокійно чекайте.

— Як довго маємо чекати? Адже ми хочемо у польське військо, на фронт! Адже ви самі увесь час пояснювали, що «все для фронту, для победи!».

— Саме так! Адже сам приїжджий пан комісар нас до цього заохочував, союзниками назвав. Ну то як це, пане коменданте?

— А хіба я говорю, що ви не наші союзники? Усі на фронт! На фронт! Але для фронту і тут можна попрацювати. Що ви за люди, граждане полякі! Не знаю навіть місця знаходження того вашого війська, то куди ж маю вас скерувати! Країна наша величезна! Що, по цілому Радянському Союзі будете волочитися, того вашого війська шукати?

— Нічого не вдієш, як треба, будемо. Ви, пане, не знаєте, але може ваша військова влада знає? Адже мобілізує людей на війну?

— Який впертий народ! Ну добре, найближчий районний військкомат, якому підпорядковуємося, знаходиться в Шиткіно. Виберіть делегацію, двох, трьох людей, дам їм пропуск, хай ідуть у військкомат, хай вашого війська шукають.

У Шиткіно вибралися втрьох: Янек Майка, Болєк Вжосек і Юзек Шайна. Усі холостяки, вільні птахи. Тільки найстарший з них, Вжосек, служив у польському війську і мав чин капрала. Дороги до Шиткіно не знали. Мандрується тут найчастіше вздовж рік, а якщо через тайгу, то майже звірячими стежками.

Старий Федосій порадив їм так:

— До Шиткіно, яке аж над рікою Бірюсою лежить, треба йти спочатку через Усольє, потім через Ширбан, Каєн і Бурундуки. А там вже й Шиткіно. З Калючого до Усолья берег Пойми вас доведе. А в Усольї до Шиткіно дорогу вам покажуть. Буряти, але можна з ними домовитися.

— А далеко буде до того Шиткіно?

— Пішки? Залежить від того, кому як йдеться. Одному тиждень, другому і два не вистачить. Адже тайга...

У бурятському Усольї легко відшукали дім Оноя, з яким поляки вже давно подружилися. То в нього таємно бували Данилович і Долина. На жаль, Оной, так само як майже всі молоді мужчини з села, був уже на війні.

Його старий батько прийняв їх гостинно, частував звареним жінками м’ясом, пихкав димом з люльки і повільно, насилу цідив крізь зуби руські слова:

— Война, не хорошо... Оной, син, война... Танма, дочка, дорогу вам покаже...

Вирушили на світанку. Танма одягнена була у вичинені оленячі шкури. Зграбна куртка, штани опущені в легкі мокасини, зшиті зі шкурок бурундука. На воронячо-чорному поблискуючому жиром волоссі соболева шапка. Злегка скісні чорні очі дівчини дивилися на них з підозрою, хоч при будь-якій нагоді блискали бісиками, веселими іскорками. Через плече мала перевішену стару рушницю і мисливський ніж за поясом. На слова скупа — але по-російськи говорила непогано. Випереджувана двома світло-рудими лайками вела швидко. По дорозі, немов мимоходом, дівчина вполювала кількох рябчиків. Перед вечором розпорядилася:

— Тут будемо ночувати! — і вправно запекла впольованих птахів у попелі з вогнища.

— Далеко ще до Ширбана?

— Завтра дійдемо. Держіть вночі вогонь і тут спіть. Вранці йдемо далі.

Сказавши це, дівчина свиснула до собак, які гризли кості, і, мов примара, зникла у нічній тайзі. Думали, що відійшла на хвилину. Ламали ялинове гілля, рубали сушник для підтримки вогню. Але дівчина не поверталася. Почало їх це непокоїти.

— Хлопці, а як та чорна чортиха нас тут залишила, а сама взяла ноги за пояс?

— Я цілком не дивуюся їй. Зачіпаєш, витрішуєш на неї очі, як кіт на мишу. З