На білому світі - Микола Якович Зарудний

— Зрозумів, тату,— промимрив Дмитро.

— Гляди мені! — Кутень для більшої переконливості помахав перед синовим носом маленьким кулачком.

Якби Дмитро не боявся оцих батькових кулачків, то вже б давно плюнув на агрономію і на Косопілля. Поїхав би собі в Одесу та влаштувався б матросом, хоч, на якусь баржу. Стати матросом — було мрією його життя. Але батьки — невмолимі: щоб десь втопився, а кому ж добро зостанеться?

Щоб вони подавились своїм добром! Скільки Дмитро пам'ятає, то батько з матір'ю завжди говорили про гроші, кожну витрачену копійку записували, і сина привчили до цього. У хаті не було ні розкішних меблів, ні килимів. Їди теж, аби прожити. Добре частували тільки тих, хто міг стати в пригоді.

Після десятирічки Дмитра послали вчитись у плодоягідний технікум, бо додому близько і спеціальність вигідна.

— Все при фрукті будеш та при вині,— казала мати.

Дмитро знав, що мати влітку продавала дачникам масло, яке приносив їй завідувач складом. Вона божилася, що батько про це не знає… За масло повимінювала для Дмитра шкірянки, закордонні сорочки і була дуже задоволена, що не довелось тратити грошей…

Тепер Кутень подумував, щоб відправити сина в інститут.

— Для анкети диплом потрібний,— повчав.— Час такий, що на самому соціальному походженні далеко не поїдеш.

Дмитро ладен був піти хоч світ за очі, аби лише позбутись оцих нудних, нікчемних повчань, які переслідували його все життя. Тепер треба було якось заслужити довідку про виробничий стаж.

І Кутень щоранку виходив у поле, знаючи, що він там нікому не потрібний. Заздрив Гайворону, Максимові, всім, хто щось робив у ці дні. А сам тинявся від бригади до бригади, аби лиш бачили, що він є.

Ще ніколи так швидко і добре не сіяли в Сосонці, як цієї весни. Ничипір Сніп не дозволяв своїм хлопцям марнувати час. Машини ремонтували в полі, бо Мирон Мазур перевіз кузню до вагончика трактористів, за ним перекочував і Никодим Динька.

Макар Підігрітий у ці дні до сільради заходив тільки ввечері, і то лиш на годину. Йому було легше і радісно з людьми в полі. І це він, може, вперше у житті відчув. Не цурався ніякої роботи, усім допомагав, для всіх знаходив добре слово. Ця переміна не залишилась не поміченою. Тепер і Ничипір Сніп називав його «наш секретар».

На польовому стані хазяйнувала красуня Мотря Славчук. Макар сам привіз два казани, змурував з Полікарпом плиту. Так з'явилась у полі їдальня. Коляда довго чухався, але виписав продукти.

— На дитячі ясла давай, в поле давай,— скаржився Горобцеві, але Макару перечити не став.

…На лану другої бригади Дмитра наздогнав на своєму газику голова колгоспу. Зіскочив з машини, відвів агронома убік.

— Скажи Снопові, щоб один агрегат направив на Клинці… Бо я в район поїду.

— Але ж ми вирішили там посіяти буряки на корм, Семене Федоровичу, і в плані так.

— Хай собі в плані буде. А посіємо кукурудзу,— сказав Коляда.

— Ще сорок два гектари? Ми ж триста вісімдесят сіємо на масиві.

— Ти, Дмитре, мене арифметики не вчи… Хто ці гектари буде міряти?

— То, виходить, що ми кукурудзу на Клинцях посіємо, а в зведенні показувати не будемо?

— Люблю розумних людей… Кукурудза на Клинцях буде нашим резервом. Урожай зберемо і припишемо на планову площу.

— Але ж це ж..

— Без комерції, Дмитре, ні в якому ділі не можна.

В усіх колгоспах сіють і нікому не кажуть, щоб урожай показати.

— А як дізнаються в районі?

— Сказано, чоловік без практики… Кому треба, той знає… Снопові поясниш, що Клинці входять у твердий план, бо на третьому полі ми займемо більшу площу під буряки… ну і під гречку.

— То, може б, ви самі сказали?

— Ти агроном — ти й командуй. А про цю нашу розмову нікому ні слова. Ти просто виконуєш план. Учись, учись,— Коляда поплескав Дмитра по спині і поїхав.

Ничипір Сніп вислухав агронома і, нічого не підозріваючи, погодився, бо справді на третьому полі збільшували на кілька гектарів посів буряків та гречки. Вони разом підійшли до агрегату Гайворона, і Ничипір Іванович сказав, щоб Платон перебирався на Клинці.

— А твою площу Максим захопить,— заспокоїв хлопця Сніп.

— Посіяли б там гречку, і все, навіщо відривати від масиву якісь клапті? Хіба не так, Дмитре? — запитав Гайворон Кутня.

— Сіяти треба,— ухилився Дмитро.

— Давай, давай, Платоне, час не жде,— підганяв бригадир.

Платон вивів машину на шлях. Дмитро бачив його стурбоване обличчя і чомусь пригадав слова, що їх Гайворон сказав колись на правлінні: «Хіба цьому Кутневі не все одно, що сіяти, де сіяти? Накажуть, то він і хроном поля засадить. Йому не болить…»

Біля вагончика снідала нічна зміна сівачів. За стіл правили дві дошки, покладені на низенькі стовпчики. Мотря підносила полумиски, повні молочної каші. Запросила й агронома:

— Сідайте, Дмитре, якщо ваша ласка.

— Спасибі.

Трактористи посунулись, даючи місце.

— Добра каша…

— З таких рук я її з дьогтем їв би.

— Менше говори, бо ополонка зловиш! — пообіцяла Мотря.

— Як добре попрацюєш, то воно, лічно, і їсться,— міркував Сава Чемерис.

— Ти у нас відомий ударник,— кинув Данило Вигон.

— Почепи окуляри та подивись,— показав на червону дошку Сава.

— Та то ж тебе Іван Лісняк по своїй доброті записав.

— Мели, мели. Ми з Юхимом дві норми за ніч дали.

— Так то