Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков
— Тоді, — зітхнув Олег, — я наважуся на запрошення до себе, але...
— Що — але? — перепитала вона.
— Напевно, це буде не сьогодні. Завтра, наприклад. Годиться?
— Невже твоя квартира у такому жахливому стані? — посміхнулася Ольга.
— Усе відносно, — дипломатично пояснив Олег. — Якщо, наприклад, Медвідя на пиво запрошувати, то її стан можна взагалі вважати ідеальним, а якщо таку елегантну пані... Навіть не знаю.
У двері обережно постукали.
— Дозвольте?
Це був не хто інший, як Борис Петрович. На обличчі Кульчицького відразу проступило все.
— Доброго дня... — нерішуче промовив він.
— Доброго дня, Борисе Петровичу, — Олег повернувся до лікаря.
— Пробачте... — психіатр почав зачиняти двері.
— Ви щось хотіли, Борисе Петровичу? — навздогін йому гукнула Ольга.
— Ні, нічого такого. Я потім... — почулося з-за дверей.
Пара переглянулася, посміхаючись.
— Ну що ж... — промовив Олег, допивши каву та ставлячи чашку на стіл. — Дякую за каву. Час іти. Хворий уже на столі, напевно.
— Ось так, Олег Вікторович, — жартома зітхнула завкадрами, — всіх кавалерів відвадили і самі тепер зникаєте.
— Кавалери — справа наживна, — підхоплюючи її тон, відповів хірург і підвівся. — Вам, Ольго Григорівно, лише свиснути — відразу штук десять з'являться. А я не кавалер. До того ж, зникаю тимчасово, у зв'язку з виробничою необхідністю.
— Хто ж ви? — запитала вона.
— Добрий друг, як мінімум.
— Приємно це чути, — задумливо промовила Ольга.
***
В операційній спостерігалася спокійна, ненапружена атмосфера. Робота ладилася, настрій персоналу був на піднесенні. Точилася традиційна у таких випадках приємна бесіда, під яку все виходило краще.
— Звичайно, — доводив Голоюх, що стояв на місці оперуючого, — ти он сидиш на стільчику і графіки малюєш. А хворий спить собі. Це ми стоїмо, карячимося і потіємо. Й остеохондроз заробляємо. Ще й добре, якщо дурничка якась на манер грижі, як сьогодні. А коли складніше? Тоді ще й плюс нервова напруга.
— Ну, нервова напруга, як ти кажеш, у нас, припустимо, однакова, — не погодився Щур. — Наркоз — ще більш відповідальний захід, аніж операція. А про те, що я зараз сиджу... То ти прооперуєш і підеш каву пити, а я мушу хворого з наркозу виводити, роздихувати... І добре, якщо це, як ти кажеш, дурничка, на манер того, що зараз. А коли серйозніше? То я із тим хворим ще до ранку муситиму... карячитися.
— Добре-добре... — не здавався Голоюх. — Ти зранку назад до хірургії переведеш хворого — і для тебе все скінчилося. А мені його доглядати, аж поки рана не загоїться. І знову-таки, добре, якщо це якась там грижа — за шість днів випишу. А коли серйозніше? Можна потім і місяць біля хворого ходити. Ти вже й прізвище його забудеш до того часу...
— Ну, зате вам і слава вся дістається, і вдячність хворого, — гнув на своє Щур. — А ми що? Так, допоміжна служба...
Двері розчинилися, і до операційної увійшов Медвідь, прикриваючи обличчя маскою.
— Що, традиційна суперечка? Як там у вас, довго ще?
— Пластику закінчили, — відповів Олег. — Ще з десять хвилин.
— Прекрасно, — зрадів Ілля. — Тут пацанку зі школи привезли — чотирнадцять років. Дуріли у спортзалі та й впала з драбини на коня. Я дивився — нічого серйозного. Наскрізна рана верхньої губи, наверх зуби стирчать. Ще такого не бачив. Візьмете сюди, щоб у перев'язочній не мучитися?
— Можна... — відповів Олег.
— Зробиш? Добре, Олег Вікторович? Ти ж у нас — косметолог позаштатний?
— Гаразд, — відповів Олег. — Щойно хворого вивезуть, нехай дають твою пацанку.
— Лади. На ось тобі, з гуманітарки, — Медвідь кинув на підвіконня пакетик із атравматичним шовним матеріалом. — Все— таки дівчинка, на обличчі... Косметично, одним словом...
— Буде зроблено.
Медвідь зачинив за собою двері.
***
У кабінеті начальника районної адміністрації вирішувалися важливі питання. Крім господаря апартаментів, там знаходилися зам по культурі Васєчко, завідуюча райвно і Лабо, головний лікар Тачанівської медицини.
— Ну що, шановні, — почав Михайло Петрович Бурчун, начальник райдержадміністрації. Післязавтра до Тачанова приїжджає делегація української діаспори. Мета їхнього приїзду — дивитися церкву, яку ми всі, так би мовити, спільними зусиллями будуємо. Приїзд, звичайно, неофіційного характеру і до влади нічо— го, як то кажуть, не має... Але для нас, ви самі розумієте, така подія — привід зробити щось корисне для району.
Він перевів подих, напружено оглянув тих, хто зібрався, і смачно висякав ніс. Сховавши зіжмаканий носовик, продовжував:
— Так ось, що я хочу сказати... Ми тут... Тобто ви тут... Ну, загалом, ви — представники галузей, які найбільш фінансово потерпають. Як медицина, так і культура, так і освіта. Хоча чого гріха таїти — всім нам зараз живеться не солодко...
При цьому начальник поправив краватку, що врізалася у третє підборіддя, і вів далі:
— Одним словом, ні для кого не секрет, що всі вони, ті, хто приїдуть займатися благочинністю, — дуже багаті люди. Тож нічого їм не станеться, якщо попутно з церквою вони дадуть на медикаменти, — Бурчун красномовно глянув на Лабо, — або обладнання для будинку культури, — погляд районного начальника перейшов на Васєчка, — або ж просто заасфальтують якусь дорогу. Ви згодні зі мною?
Усі мляво закивали, вимовляючи щось мало зрозуміле.
— Ну, а якщо так, то ви повинні бути присутніми на зустрічі й особисто, так би мовити, докласти потрібних зусиль.
— Цікаво, — не витримала приємного вигляду жіночка, завідуюча райвідділом освіти, яка досі мовчала, — Михайле Петровичу, а як ви собі це уявляєте? Що я, по-вашому, повинна робити? Як докладати цих зусиль? Що — підходити і просити?
— Дійсно, воно якось не надто делікатно виходить, — підтримав її Васєчко.
— А хто, я маю просити? — Бурчун обурено викотив очі. — Ну, це зрозуміло. Як відвойовувати блага для своїх галузей тут, в адміністрації, то ви готові горлянки всім перегризти, а як донести ці блага сюди — це вже не ваша справа. Не бійтеся. Переговори вестиму я. Але ваша присутність, гадаю, обов'язкова.
— Михайле Петровичу! — почав благати Васєчко. — Мені з малим потрібно завтра до області їхати — остання медкомісія, він же ж