Все буде добре - Олег Бакулін

За столом сидів Чарльз Еґарт, занурений у папери. За його спиною стояла молода дівчина п’ятнадцяти-шістнадцяти років, чию вроду роздушила втома. Щось схоже на співчуття пробилось крізь шари самокатування та жалю, якими вкривав себе Олександр останні дні, і це привело хлопця до тями. Він раптом усвідомив простір і час, у якому знаходився. А також, до власного сорому, страх. Невідомі люди, невідоме оточення, і немає батька, що порятує за першої нагоди.

– Як ваші справи, пане Алексе? – Чарльз Еґарт нарешті відклав папери й підняв погляд на гостя.

Його обличчя здалося привітним, а очі усміхались. Однак Олександр зауважив, як напружилась дівчина позаду.

– Дякую… добре… – видавив із себе хлопець, маскуючи мандраж.

– Немає сенсу обманювати, – Чарльз Еґарт відкинувся на кріслі. – Усі ми тут – одна родина.

Дівчина здригнулась та опустила голову.

– Я переглянув ваші аналізи, і вони… не такі безперспективні, як ви собі могли надумати. Звісно, це займе не один рік, але я впевнений: ми знайдемо ліки й вилікуємо вас.

– Вам це для чого? – з усіх можливих комбінацій побудови питання Олександр вибрав найвульгарніше.

Його співрозмовник не звернув на це уваги. Або зробив вигляд, що не звернув.

– Ми з вашим батьком уклали угоду, яка задовольнить нас обох. Мене навіть подвійно, правда ж, Мері? – Чарльз Еґарт глянув на дівчину.

Та різко підняла голову. Обличчя пашіло, а неймовірно блакитні очі світились ненавистю.

– Ти не маєш права так мене принижувати! – проскрипіла дівчина.

– О ні, дорогенька моя, я маю повне право робити те, що вважаю за потрібне.

– Якби мама була живою…

Олександр здригнувся, коли Чарльз Еґарт несподівано грюкнув кулаком по столу.

– Якби Кет була живою, вона б здивувалась, якою лярвою стала її донька! Спускає батьківські гроші на всяких виблядків, а як підпалить зад – так одразу прибігає за допомогою. Тому стули пельку й не випробовуй мого терпіння! Я не такий благородний, як батько цього шмаркача!

Ілюзія доброго незнайомця вмить розвіялась. Олександр майже бачив, як крізь пальці Чарльза Еґарта струменить влада. Ці нитки легко могли сплести міцну кольчугу і захистити від усіх проблем, однак вони так само легко перетворювались у зашморг. Дівчина явно це розуміла. Кілька секунд вона стояла, змагаючись із власним его, а потім просто вийшла через двері в глибині кабінету.

Директор корпорації «Альвеа» поправив волосся та повернувся до Олександра, знову випромінюючи чуйність і турботу.

– Я перепрошую за цю сцену. Мері – моя єдина донька. Вона пам’ятає, що донька, але часто забуває, що єдина… – Чарльз Еґарт розгублено порухав папери на столі. – Ну, але повернімось до нашої розмови. Я уклав договір із вашим батьком. Я рятую ваше життя, Алексе, а ви робите все, що я скажу.

– Я можу відмовитись?

– Звісно. Америка – вільна країна, – Чарльз Еґарт сплів пальці докупи. – Але я скажу лише одну річ. СНІД не лікується. Є супресанти, пригнічуючі стимулятори, але ліків немає. Ні в нас, ні в Європі, ніде. Ви можете вільно вийти з цього кабінету й прожити коротке та болісне життя. Або ж підписати ось цей договір і працювати на мене.

Рука Чарльза Еґарта виділила кілька листків серед паперового мотлоху на столі.

– Якщо ліків не існує, як ви плануєте врятувати моє життя?

– Так само, як і життя своєї дочки. У вас є десяток років у запасі, можливо, більше. За цей час мої вчені точно знайдуть, як побороти СНІД. І, можливо, ще кілька смертельних хвороб за компанію, – Чарльз Еґарт засміявся.

Олександр Шипалко стиснув зуби. Він хотів запитати, чому цей чоловік такий упевнений у своїх силах? Чому він думає, що в нього вийде те, що не вийшло в мільярдів інших? Олександр хотів збити цю самовпевнену усмішку, але розумів: тут немає жодної самовпевненості. Лише біль. Тепер перед Чарльзом Еґартом постала неможлива місія: перемогти одного з найсильніших васалів Смерті. Це було не його бажання, а дурість, безвідповідальність єдиної дитини, яка навіть не усвідомила, який маховик запустила. Чарльз Еґарт вступив у нерівну боротьбу, але Олександр чомусь вірив: перемозі бути. І якщо стояти поруч, то можна також отримати шматок цієї перемоги.

Правильні люди в правильному місці з правильними можливостями. Так характеризував подібних особистостей Гордій Шипалко. Люди, що змінюють світ, часто навіть проти власної волі. Олександр задумався: а чи зможе й він колись стати таким, як Чарльз Еґарт? Або хоча б, як свій батько?

Гордій чекав на вулиці, задумливо вивчаючи вивіску «Корпорація «Альвеа». Ми будуємо майбутнє». Побачивши сина, чоловік стрепенувся, але секундою пізніше обличчя знов одягнуло маску байдужості.

– Я ненавиджу тебе. За те, що зруйнував моє минуле, – сказав Олександр, коли автомобіль перелаштувався в другий ряд і поплив морем жовтих таксі. – Але я справді вдячний, що намагаєшся врятувати моє майбутнє.

Гордій кивнув та увімкнув радіо.

Олександра влаштували посильним в Детройтське відділення корпорації «Альвеа». Батько орендував йому квартиру неподалік міської залізниці, тож кожна ніч перетворювалась на лотерею – що не дасть спати: поїзди чи постійні бійки шпани та поліції?

Уставати потрібно було рано, щоб відвоювати собі місце в автобусі, потім виконувати односкладні завдання від постійно знервованого супервайзера, харчуватись у прокуреній забігайлівці через два квартали і, зрештою,