Алергія з ароматом життя - Nastazi Kaverd

Хочеться кричати або ж сміятися від усього цього, від безпорадності, від постійних втрачених надій. Або ж одразу все разом. Але їй доводиться лише бігти. Не для того, щоб втекти від життя чи від себе на деякий час. Ні. Все набагато іронічніше – це було єдиним, що вона могла зробити – бігти, але не від хвороби, а в її обійми. Які кожного разу мали солодкий аж до нудоти квітковий запах, від якого тепер дівчина стала залежною. І це стало їй подобатися в найдивнішому значенні, бо не можна любити те, що тебе вбиває. Здається, не можна…

Дівчина бігла ґрунтовою дорогою, залишивши за собою самотню табличку з назвою цього маленького щасливого містечка і свій будиночок, який розташувався подалі від усього радісного. Вона приїжджала сюди на вихідні. Аби перепочити? Знову ні. Вона була змушена життям, яке намагалось нагадати про свою іншу частину. Не таку приємну, але вже звичну та рідну.

Вздовж дороги росли дерева та кущі, які колись були посаджені вітром, який кожного року щось своє та й принесе з невідомих країв.

Дівчина повернула ліворуч до стежки, яка вела до поля всіяного дикими рослинами. Вони були такими вільними, безтурботними, тому Меланія іноді їм заздрила. Але недовго, вона була щасливою від того, що хоча б вони вільні. Колись, будучи дитиною, Мелані зненавиділа весь світ, але це почуття швидко їй набридло. Тепер вона лише сміялась з цього, голосно, дещо цинічно і злегка божевільно.

Найбільше дівчина полюбила у цьому полі волошки. Вони були тут весь час, доки вона розбивалася постійно об ту саму скелю надії і віри, що це останній прояв її алергії. І вже через кілька секунд вона стане здоровою, вдихне на повні груди свіжий аромат волошок без відчуття смаку крові на язику.

Надворі було тепло, але не так, як вдень. Вечоріло.

Довелось присісти серед квіток. Тут було чутно шелестіння трави, квітів та шепіт дерев, які обговорювали події сьогоднішнього дня, або ж дівчину серед поля. Десь перегукувались птахи між собою, а комахи повертались додому. Весь цей приємний шум природи порушувало важке дихання Меланії, але не через швидкий біг. Було ще дещо.

Її знудило, але цього разу окрім кислого смаку відчувався ще й присмак крові. Меланія посиділа трохи на траві – стало легше, але вона знала, що це ще не все. За всі роки свого життя їй вдалось вивчити досконало принаймні щось – симптоми своєї хвороби. І винятків не могло бути, лише ускладнення.

Мелані закричала у поле, але її крик поглинув вітер. Тепер вона сміялась, голосно, щоб сама ж не забувала, що це знову обов’язково повториться. Її сміх розсипався у хриплий кашель. Лана кашляла кров’ю, це все стало настільки звичним, що навіть не помічався нестерпний біль у тілі. Боляче, так боляче…

Дикі польові ромашки, які були близькими сусідами волошок у полі, почали червоніти. Тепер вони були незвичними та особливими, через хворобу Меланії, як і сама дівчина, яка проти своєї волі їх пофарбувала. Тепер хтось її буде тут пам’ятати, хоч і до першого дощу.

Вона доторкнулась до них пальцями. Довелось побороти бажання їх зірвати, бо вони стали тим, що нагадувало про справжність цієї невід’ємної частини її життя. Але ромашки невинні, як і волошки поряд, як і вона.

Хоча, якби вона і хотіла б все забути, то зірвати ромашки недостатньо. Потрібно вирвати всі спогади про цю алергію, яка нагадувала про себе час від часу, руйнуючи всі можливі приємні спогади.

Життя виростило в Лані цю смертельну квітку, на яку у неї була алергія. І зів’яне вона лише разом з дівчиною, або ж ні, і вона проросте на могилі Меланії. Позбутись її неможливо, бо як можна позбутись алергії на те, що невідоме?

Але Меланія встигла полюбити свою алергію, бо це стало єдиним, що робило її особливою. Без неї вона вже не була впевнена, що буде знайомою з справжньою Ланою. Алергія була з нею всюди.

Це просто було її життям. Все це разом з хворобою. Навіть, якщо її хвороба – це ціле окреме життя, навіть, якщо ця алергія буде її кінцем. Бо бути по-іншому не може, ця алергія завжди буде невід’ємною частиною її життя. Бо вона лише її.

Її алергія з ароматом життя.  

Кінець