Ротонда душогубців - Феодосій (Тодось) Степанович Осьмачка
— Яку справу?.. Про чоловіків бриль?
І Парцюня швидко поклав праву ногу на ліву і, взявшись за верхній загнутий край піджака, з удаваною і безтурботною вільністю зазначив:
— Я гадаю, що товариш Сіямський про бриль вашого чоловіка не турбувався б, бо його зараз тисячі голів без брилів турбують… Я прийшов з вами зустрітися у справі, яку ви обмірковували, не зачіпаючи бриля.
Олена Антонівна здивовано і ніби щось догадуючись… а потім ніби рішивши, що це у чекістів завжди такий стиль розмови… трохи похожий на страшну і брудну містерію, відповіла, не бажаючи себе тяжити якимсь неприємним дріб'язком:
— Він зі мною розмовляв про посаду лікаря у Гепеві. І я йому про це нічого не сказала і вам не скажу, бо зараз мені тяжко щось певне вирішити. У мене зараз так багато горя, що я аж занедужала…
— Значить, ви не хочете…
— Не не хочу, а недужа я.
Висловлена думка своєю настроєвою формою так промовила, що, здавалося, коли б тиск був простіший і жорстокіший, то жінка вибухла б всією своєю ненавистю і всім пережитим за останні дні горем, яке вона почувала, неначе кару за те, що вона не іншої національності. І Парцюня дуже добре уловив відтінок змісту сказаних слів і сказав:
— Ви мені так говорите, неначе я не розумію вашого настрою, що стирчить супроти нас, чекістів, ніби наїжачений кіт супроти собаки… Це ж той самий настрій, який був і в мене спочатку до Гепеви, і в студентів, і в лікарів, і в професорів, і в академіків, і в письменників, і в педагогів, і в селян, і навіть у робітників…
І вони спочатку крутили, мнялися і вигиналися, а потім стали чекістами ще кращими, як ми. Та й справді, що ви за одна така, що могли б уникнути бути нам допомагачем?.. Не скажете, а я скажу… Ви тому так себе непохитно тримаєте, що маєте ось цю хатинку і якийсь червінець платні з кількома кілограмами чорного хліба та місячну картку. А як ми у вас все це візьмемо, а вас потримаємо з півроку у себе у Чеці, у мняльні, то ви й побачите, що ви варті тільки нашого ласкавого слова… І як не почуєте його, то ви зомлієте від власних переживань, думаючи та догадуючись: «А чого це він на мене глянув так, і чого не говорив так, як учора»… От що, товаришко… Ви не уникнете нашої опіки, якщо схочете бути на цім шматку землі, який відгороджений дротом від отого буржуазного світа, якого ви не знаєте… Чесні люди і дужі розумом зразу упізнають, що на їх насуває від нашої революції… А коли ви отако огинаєтесь, то скажіть, будь ласка, що мене змусить гадати, що ви чесна і розумна?..
Олена Антонівна мовчала. І Парцюня не говорив, почуваючи себе цілком забезпеченим. Він добре розумів, що став на правдиву лінію вимог Сіамського. Він уже бачив, що супроти його, Парцюні, немає нічого поважного. А якщо і є, то воно ще в голові помічника начальника Гепеви і тільки що почало робити перші кроки супроти його, які він уже побачив і може сміливо і безпечно їх обминути. І Брусова справа буде ще раз випробувана з його жінкою. Інша тактика може дати несподівані можливості. Він був із себе цілком задоволений. І тепер, замовчавши, ждав, що скаже ця жінка, яка стала засобом на нього, яку він, Парцюня, може підпорядкувати так, щоб вона стала порожньою картою, а не козирною у руках його супротивника. І це він рішив зробити зараз у цій кімнаті. І справді, після невеличкої мовчанки Щоголова обізвалася стишено і з гідністю:
— Нащо ви ображаєте?.. Ви ж чоловік і дужчий за мене, і знаєте, що я сама тепер у житті… Ви мусите мені повірити і в те, що я й хвора… А якщо ви не дочули, то я ще раз зазначаю, що я недужа, і ви не смієте брати деяких моїх висловів у повнім обсязі їх семантичного змісту… Завжди мені не подобалися в житті і не подобаються ті люди, що, почувши силу над слабшими, коверзують ними. Я у вашій власті… Але не душею і не думкою. От і все…
І знов замовкла і, витягши хусточку з рукава і притуливши її до носа і до вуст, закашляла. А Парцюня, знявши ногу з ноги і трошки нахилившись до столу, тобто до жінки, голосом обурення і якоїсь притаєності, яка ніби повинна розумного супротивника конче зробити якщо не спільником, то принаймні на перший раз нейтральним, обізвався:
— Ваша мова про образи нічим не краща від всіх балачок, що ведуть арештовані люди на перших початках зустрічі з нами… Я не буду прохати у вас вибачення, бо не маю різниці між чемністю і брутальністю. А тільки маю різницю між реальним становищем речей і між уявними речами… Цебто, по–вашому, між правдою і кривдою. І на вашу «недугу» я дивлюся як на переляк… Як на брак відваги глянути дійсності у вічі і як на малу загрозу з вашого боку, яку легко можна якось обминути… Ні, не обминете і не втечете нікуди, бо ви нам потрібні. Ви здібний молодий лікар та ще й гарні самі… І ми все знаємо… Знаємо і наміри таких недужих, як ви… Думаєте, я не думав над тим, що ви кудись діли Гапусю? Думав і діяв. І тепер знаю, де вона живе і де працює. І якщо ми її не арештували, то тільки через те, що вона нам зараз не потрібна. Нехай живе… А ось ви нам потрібні, і ми вас на першім кроці до втечі вхопимо і поставимо перед собою, щоб ви «добровільно» стали нашим товаришем… Ну, що, як воно вам здається ваша недуга?.. Га?..
І тепер мовчки став дивитися уважно і напружено. І помітив, що вона перевела свої очі на чоловіків бриль. Парцюня добре знав, що бриль для неї є горе і моральна сила. І через те почав розкривати їй її безнадійне становище…
