Ротонда душогубців - Феодосій (Тодось) Степанович Осьмачка

— Вам куди?

— Мені треба побачити начальника Чеки.

— Начальника Чеки?

Перепитався вартовий і уважно й мовчки обдивився Олену Антонівну. І, мабуть, вона на його зробила добре враження, бо він чемно перед нею відчинив двері. А перед тим, як упустити її всередину, гукнув туди:

— До начальника!.. Сто двадцятий…

І, повернувшися до неї, запрохав:

— Заходьте…

І вона увійшла в сіни і пройшла ще проз одного вартового, який їй услід промовив:

— Третій поверх…

І на третьому поверсі їй не довго довелося чекати під дверима на виклик. І як увійшла вона до начальника на запрошення, то він, кинувши на неї поглядом з–над свого стола, затримався на ній з увагою трохи довше, ніж він це взагалі робив, стріваючи відвідувачів. Та й дозволив:

— Можете сісти ось на цей стілець.

І показав рукою на крісло, що стояло по цей бік стола. Вона сіла. А він її доброзичливо підохотив:

— Що за справу маєте?

Це був Борис Мосєйович Сіамський. І вона, хвилюючись, поклала течку свою на коліна, а на неї чоловіків бриль і почала викладати свій клопіт:

— Цю ніч арештували мого чоловіка, і він забув навіть бриль… І я ось його принесла передати, а разом і трохи харчів…

— А як його прізвище? — спитався швидко Сіямський.

— Брус… Іван Овсійович Брус…

І Сіямський, піднісши праву руку так, як це роблять ті люди, що когось припиняють чи з возом, чи з чимсь таким, з чим не годиться квапитися, попрохав:

— Візьміть свій стілець і сядьте он коло того вікна. І сидіть там до того часу, аж поки я вас не кликну сюди… Он там, вище тих дверей.

І вона здивовано оглянулась навколо і, зрозумівши, що від неї прохають, підібрала течку під лікоть і, взявши в ту саму руку й бриль, встала і правою рукою потягла стілець до вікна. І тут сівши, знов поклала все собі на коліна у такім ладу, як і раніше. А Сіямський, мовчки прослідкувавши очима за нею і за всіма її рухами і почекавши, доки вона не заспокоїлася, узяв телефонічну рурку до вуха і заговорив:

— Покличте, будь ласка, до мене товариша Парцюню… Чуєте?.. Добре, я жду.

І повісив, і уперся очима у свій порожній стіл. Ждати довго не довелося. Двері відчинилися, і з'явився справді Парцюня. І не оглядаючись, і не звертаючи жодної уваги, як там за ним зачиняться двері, махнув ними з правої руки, підвівши свою голову питальним знаком до Сіамського:

— Що, не витримало серце господаря?..

Гукнув він і підійшов до стола, і простяг через його руку до здоровкання. Сіямський, її здавивши у долоні, неначе неголодний собака придавлює до землі писком кинутий йому шматок хліба, став говорити, виявляючи свою невдоволену рацію:

— Ти затримуєш, хоч і знаєш, що генеральна акція, про яку я тобі раніше натякав, розгорнулася до кульмінаційної своєї сили. На провінції всі допри і відділи Чеки переповнені матеріалом, призначеним на ліквідацію. І в нашій Лук'янівці не то що камери, а й середні коридори, і двір тюрми аж ворушаться селянським смородом, торбами, шапками, свитками, постолами, порепаними п'ятами, онучами та немитими та нечесаними бородами…

— Борисе Мосєйовичу, — перебив йому враз Парцюня, — не говори гіперболами, бо не здивуєш…

— Що ж, по–твоєму і Совєцька Росія є гіпербола?..

— Скажи мені, чого ти від мене хочеш?..

— Я від тебе хочу, щоб ти пригадав нашу розмову перед арештом Бруса… Я тобі кажу, що мої передбачення щодо наших оперативних помешкань виправдались. Через два дні ми сюди з допру перевеземо всю арештовану українську інтелігенцію… І будемо тут допомагати їй, щоб вона собі створила обличчя «борців за свободу». А то просто гидко з ними мати діло. Не вміють навіть свою очевидну погибель оформити у якусь теорію перед сторонніми людьми…

— Парка не парь. Я здаюся на всю твою волю… Що хоч, те й роби з усіма твоїми камерами, тільки мойого смертника лиши моїй волі…

— А через віщо він у тебе вже смертник?

— Через те, що він цілковито не хоче розуміти тієї справи, якою я зацікавлений. І психічно досить напружено живе уроєними фантомами, що на мене діють, як можливість інших його злочинів. Він перестав їсти, пити і відмовляє зі мною говорити. Ну, навіщо йому, нормальній людині, так себе мучити? Ясно, що хоче з переляку сховати важніші справи, ніж ті, за які він опинився у арешті…

— Значить, на твій погляд…

Щось хотів сказати Сіямський, та Парцюня, бувши у стані розгорнутого клопоту і розгорнутого вияву своєї постражданої певності, поквапився знов:

— Еге ж… Значить, на мій погляд, він підходить під загальні зацікавлення нашої Чеки… І значить те, що коли він голодування перерве, то матиме «статтю» на смерть, а коли не перерве, то треба його спровадити у божевільню на довічне…

— А чого б його не віддати його жінці на її відповідальність, а не конче садити у божевільню… ніби там тепер вільніше, ніж у допрах?..

— Ти кажеш таке? Добре…

Підхопив Парцюня:

— Нехай і так… Нехай по–твоєму. В жіночих руках він себе відпустить всього, одійде від зашпарів. І з домашнього затишку його можна буде вихопити цілим з усім його злочинним гамузом. І в наших руках тоді він буде курчам, вихопленим шулікою із–під квочки. А шуліка вихоплених курчат до віку не вертає. І справа