Фортеця на Борисфенi - Валентин Лукіч Чемеріс
— Не знаю… Нічого не знаю…
Якось боляче глянула на нього і щезла…
А вишневий сад снігом занесло…
«Але ж я мушу йти і жати її конопельки», — подумав Павлюк, схопив серпа і побіг… і буцімто бачить він, що конопельки Олени вже кимось скошені…
— Хто? — прошепотів Павлюк і прокинувся.
«До чого цей дивний сон? — подумав він сполошено. — Де зараз Оленка? Чи хоч жива вона? Сад серед снігу… Конопельки… До чого цей сон?..
" За вікном стояла біла від снігу ніч.
Розділ чотирнадцятий…Олена виглянула у вікно і обімліла: вуличкою мчали гусари. Вона якусь мить дивилася на одного з них, що мчав ближче до вікна, і зір її бозна й для чого фіксував кожну деталь його залізного вбрання: шолом із шишаком і шматиною тканини, що розвівалася в нього за спиною, груди, закуті в панцир, металеві наручники сягали аж до ліктів, в одній руці тримав щаблю й розмахував нею, а біля сідла в нього висів палаш і стирчала бойова сокира. В лівій руці тримав довжелезний спис з прапорцем на кінці, такі ж списи з такими ж косинцями-прапорцями були й у інших гусарів. Ось вперед вирвався вершник без панцира, в кольчузі, поверх якої була накинута чорна шуба з білими вилогами, і щось закричав…
І тої ж миті Олена ніби зі сну пробудилася.
— Вставай, Романе, ляхи в селі! Гусари вулицею мчать!
Роман схопився… На вулиці закричала жінка.
— Влипли, — тільки й мовив Роман і став поспіхом одягатися. — Скільки пройти доріг і в самому кінці в пастку…
Вбігла молодиця, в якої вони зупинилися на ночівлю.
— Ой, швидше ховайтеся, бо ті іроди вже людей хапають. Тебе, чоловіче, вб'ють, та й усе, а з неї, — кивнула на Олену — ще й познущаються гуртом…
На вулиці кричали жінки… Роман накинув Олені кожушину на плечі, потягнув за руку…
— Швидше… Мо', городами проскочимо. Тільки б вислизнути з села, а там ми на волі…
У сінях почули, як у дворі дзвенять мерзлі панцири гусарів, хропуть коні, голосять жінки… Роман рвучко відчинив двері, і разом з морозом, сніговою пилюгою на нього ринулися якісь чорні потвори у всьому залізному, грімкотливому, збили з ніг… Його тягнули вулицею, і він краєм ока бачив, що по всій вулиці потвори, закуті в залізо, женуть людей. Та й те, що бачив, видалось йому сном. Все ж таки схопився на ноги, вдарив кулаком у груди чорну потвору, але відчув, що його кулак натрапив на холодне, слизьке залізо й зоставив там шкіру із щиколоток, бо ж надворі мороз. Потім його вдарили в спину, і він полетів у хлів, де вже було повно людей, стукнувся головою в чиїсь ноги, й на нього впав хтось інший… По хвилі свідомість прояснилась, і Роман побачив, що опинився у довгому холодному хліві, на стінах якого густо сидить іній, Олена тримається за руку, а поруч них стоять і лежать нерухомо жінки, дядьки, підлітки, діти… А до хліва вкидають все нових і нових односельців. Ось на порозі виріс ротмістр з хвацько закрученими вусиками, великим носом і булькатими очима. Він був у шоломі із гострим шишаком, в кольчузі, поверх якої була накинута чорна шуба, тримав у руках важкий палаш, з якого стікала кров, і сам важко дихав. А з-за його спини визирали ті чорні потвори у мерзлому, грімкотливому залізяччі…
— Ей, ви!.. Ук-ра-їн-ці-і! — протяг ротмістр глузливо. — Охолоньте трохи в хліві, а ми погріємося у ваших хатах. А коли розігріємось, то прийдемо… Ха-ха!
Гусари загрімкотіли залізом, зарипіли двері, й чути було, як по той бік чіпляли замок.
— Ой, людоньки, та що ж це буде? — почувся зойк.
— Бога зовсім не боїмося, от він і послав нам випробування, — озвався біля Романа маленький сухенький дідок. — Щоб ми в своїй гордині не забували, що все у Божій волі!
— Оленко, ти жива? — запитав Роман і, взявши її руки в свої, підніс їх до губ і почав хукати. — От як ми з тобою влипли! Зовсім уже до Павлюка рукою подати…
Вони стояли посеред хліва в купі людей і поглядали на щілини в стінах, у які дуло холодом і сипало снігом, то на двері, за якими грюкали залізяччям гусари… Люди здригалися й ще тісніше тислися одне до одного, ховаючи всередину дітей, де зберігалося хоч сяке-таке тепло.
— От і бджілки так зимують, — знову озвався маленький сухенький дідок.
— Зіб'ються в клубок і гріють одне одного своїм теплом. Ті, що зверху, як замерзнуть, лізуть в середину клубка, а ті, що зігрілися, — нагору…
— Мусимо врятуватися, — прошепотів Роман. — Будь-що! Але як, я ще й сам не знаю.
— Ой людоньки! — знову закричала жінка. — Та ми тут замерзнемо!
— Ой Боженьку, та де хоч ти? Чому не заступишся за нас? Тобі ж видно згори, що чиниться на землі.
— Бог за панами руку тягне…
— Не богохульствуйте! — верескливо закричав маленький сухенький дідок.
— Бог усе бачить і пам'ятає. Що кому найменовано, те й буде. і ляхи кари Божої не минуть.
Жінки на якусь хвилю втихли. За благенькими стінами вила, гула хуртовина, раз по раз сипало до хліва сніговою крупою, намітала горбок під стіною. Ніхто не міг зігрітися, всі тислися докупи, стогнали, зітхали, тихо плакали…. А байдужа завірюха вовком вила й шарпала двері, свистіла в дірки, залазила в душі бранців.
— Хлів дощаний, — прошепотів Роман. — А що, коли дошку вирвати?
