Ігри долі - Іванна Боразан
Аня бачила, як Андрій мучиться. Як поникли його плечі. Як їй хотілося підійти і обняти його. Але вона стримувала себе. Хто знає, як він відреагує на це? Недавня ситуація у вітальні дещо остудила її порив. Можливо, вона небажана гостя у цьому домі? А проявом своїх почуттів вона ще більше ускладнить і так напружену ситуацію між ними. Тому продовжувала стояти біля дверей, не сміючи ступити і крока і чекаючи хоча б якогось знаку, що вона тут не зайва.
А його все не було і не було… її серце стукало у ритм із секундною стрілкою годинника. Здавалося, пройшла ціла вічність, коли Аня нарешті побачила, як Андрій повернувся до неї. Так довго чекають тільки, якщо сильно кохають. Та вона не змогла зрозуміти його почуття. Його гримаса, бо виразом обличчя це було важко назвати, показувала стільки емоцій одночасно, що розібратися тут було важко. Але дівчина, набравши повні груди повітря, промовила:
— Привіт! Можна увійти?
Здавалося, такі примітивні слова. Але це перше, що прийшло їй на думку.
— Так, звичайно, проходь.
Якимось холодом повіяло між ними, ніби вони зовсім чужі люди. Здавалося, що почуття, які бурлили неймовіриним полум’ям місяць тому, зникли, розчинилися і забулися.
Невже таке можливе? Невже така реальність? Невже те, що було, було тільки сном? Приємним, але таким коротким.
Аня була здатна розридатися. Але взяла себе в руки. Вона сюди прийшла поговорити. І якби її почуття, хоча б на краплинку були менші, вона б не принижувалася так перед чоловіком. Вона б з гордо піднятою головою і з жіночою гідністю, покинула б кімнату й чоловіка, який знаходився там, після такого холодного прийому. Але вона несамовито його кохає. І добре знає, що Андрій не такий, яким хоче показатися. Так, він складна особистість, яка потребує спеціального підходу, але він потрібен їй.
Інколи любов потребує жертвувати своєю гордістю. І хто любить по-справжньому, зробить це з легкістю.
Аня підійшла ближче і сіла поруч Андрія, але залишаючи між ними простір.
— Як у тебе справи? — знову примітивне і банальне запитання. Але що поробиш. Він, більше не знайшов, що сказати. — Як чоловік? — А це вже щось новеньке.
— У мене все добре. А у тебе? Ти маєш на увазі мого колишнього чоловіка?
Андрій сидів, як натягнута струна. Він чекав її відповіді, як підсудний чекає вироку.
— Колишнього? — викрикнув Андрій, ніби не вірячи.
— Так, колишнього, — спокійно відповіла Аня, не даючи зрозуміти, що у душі торжествує. Вона почула у голосі Андрія нотку ревності. «Значить він подумав, що я повернулася до Ніка», — думала дівчина.
Було б інакше становище, вона б трохи «пограла» з Андрієм, підсилюючи його інтерес до її стосунків з Ніком.
Але не зараз, коли і так все висить на волоску. Та й не хотілося їй кривдити Андрія. Це якось ницо і зовсім не притаманне їй: гратися з чужими почуттями.
— Пробач мені, що я була така дурна, — промовила дівчина. Нотки жалю чулися у її голосі.
Андрій мовчав. Аня глянула на нього, і в очах заблистіли сльози. Вона бачила свого коханого як статую: німого, без жодної емоції, яка б виражалася на його обличчі. І зрозуміла — це все. Кінець її життю, кінець коханню, кінець усьому, чого вона так хотіла. Андрій не хоче її простити. Вона його скривдила, поставивши перед фактом, що вона йде від них. А можливо, він знає, як підло вона з ним вчинила, переспавши з Ніком. Цей «бруд» зі свого тіла і душі вона не змиє ніколи.
Дівчина встала з ліжка і хотіла покинути кімнату. Нічого їй тут робити: ні у кімнаті, ні у цьому домі. Нині вона втратила найдорожче, що мала в житті: кохання Андрія.
Та, схоже, чоловік так не думав, бо коли побачив, що дівчина йде, наче «обшпарений» кинувся до неї. Ну чому чоловіки такі тугодуми? Їм потрібно побачити, як кохання втікає від них, щоб цінувати те, що мали, і ніколи не відпускати. Тільки тоді, вони щось готові робити.
Андрій повернув дівчину до себе і став цілувати все її обличчя, причому встигаючи ще й говорити:
— Це ти мене пробач… я вів себе як ідіот… Як я міг подумати, що ти можеш мене зрадити… ти наче янгол… мій янгол… Який посланий, щоб спасти мою грішну душу… Я тебе благаю… Залишся!.. Залишся зі мною… Я не хочу тебе більше втрачати… Я знаю, зі мною важко… Але ти мені потрібна… Я думав, що помру, коли ти пішла … Але я жив, бо десь глибоко в душі відчував, що ти повернешся до мене… І ти повернулася… Моя Аня… Моя любов.
Дівчина плакала, слухаючи ці слова. Андрій губами осушував її сльози. Вони стояли мовчки. Обнявшись, вони слухали серцебиття один одного. Насолоджувалися теплотою тіла.
— Андрійчику! Мій любий! — Як я боялася, що втрачу тебе.
— Тш-тш, — не говори такого. — Я тебе більше не відпущу. Я так тебе кохаю, люба моя…
Андрій знайшов її губи і пристрасно поцілував. Дівчина розтанула у його поцілунку. Як вона сумувала за ним. Він наче подих повітря, такий потрібний для життя.
— Андрійчику, милий, — з паузами, вирівнюючи дихання,
