Ігри долі - Іванна Боразан

— Тут ви не праві, — перебила її Аня. — Кохання ніколи не шукають. Воно приходить само. І часто так несподівано й неочікувано. А як хтось шукає і, знаходячи, думає, що це справжнє кохання, то глибоко помиляється. Це не кохання, а самообман. А ще… Кохання не дивиться на вік, статус чи професію. Воно приходить, і все. Тому годі мучити себе: треба, не треба, можна, не можна. Щастя у ваших руках, тому не відпускайте його.

Я знаю, ви можете подумати: хто я така, що вчу вас жити, але повірте, я бажаю вам тільки добра. І я знаю, як це боляче втрачати кохану людину. Тому благаю вас, не робіть таку дурість, яку зробила я.

Дівчина схилила голову, і непрохані сльози з’явилися в очах.

Марія знову пригорнула дівчину до себе і, як маленьку дитину, гладила по голові.

— Не хвилюйся, люба, не все ще втрачено… Андрій любить тебе і дуже сумує. Усе у вас ще налагодиться, не хвилюйся… А тепер не роби нам потоп у будинку, — жартівливо додала Марія. — Бери тарілку з печивом і гайда за мною у вітальню. Там мені розкажете, як ви знайшли одне одного з Іваном і як додумалися зробити мені такий сюрприз.

Дівчина витерла заплакані очі і зробила усе як веліла жінка…

Усівшись гарненько на диван, вони насолоджувалися ароматним напоєм і коштували «фірмові» тістечка господині дому. Причому встигали підтримувати цікаву розмову. Кожен розказував про частину свого життя, свідком якої була тільки та людина, яка розповідала. Лемачов розповів, як усі ці роки тужив за Марією, як шукав її. А зрозумівши, що уже не знайде, оселився у маленькому будиночку у Карпатах, думаючи, що тут буде жити до кінця своїх днів. І ніколи б не подумав, що його життя так кардинально може змінитися.

Аня також розповіла, що сталося після того, як вона покинула їхній будинок. Говорила про свої переживання, бо знала, що люди, які зараз її слухають, зрозуміють її і підтримають, а як потрібно, дадуть і корисну пораду. Приховала тільки дівчина те, як ганебно себе повела у ту ніч, коли була зі своїм колишнім чоловіком. Їй було боляче і соромно признатися, що «поклик» її тіла був вищий за її почуття до Андрія. Що у ці хвилини вона забула про нього. І навіть не знає, чи після такого він захоче її простити.

«Промовчати», — часто твердив її розум. Але так буде ще гірше. Між ними буде брехня й лицемірство. А так… Можливо, і не простить її Андрій, але вона буде чесною з ним.

Але коли черга дійшла до Марії, у кімнаті пролунав голос Андрія:

— О, у нас гості! Та ще й які гості! — чомусь іронічно і якось зверхньо промовив він.

Аня підвелася з місця, коли почула цей голос, і мурашки забігали по її шкірі. Але знову сіла, побачивши цей холодний погляд його очей.

«Невже він уже знає? Але як? — крутилося в її голові.

Андрій сам себе не розумів. Він хотів обняти Аню. Сказати, як сильно її кохає, як сумував і ніколи вже більше не відпустить. А замість цього нагрубіянив та ще й продовжує. Якась хвиля ненависті полонила його. Здоровий глузд твердив йому, шо присутність Лемачова має якесь логічне пояснення, але він був уже не здатний контролювати свій гнів. Якась недовіра до людей завжди буде присутня у його житті. Недовіра навіть до найближчих людей… Ким він став? Але механізм уже рушив, і він уже не здатний його зупинити.

— А чому мене не покликали? Чи спочатку ви хотіли обговорити, як краще мене запроторити за грати, щоб нарешті позбутися мене і зажити щасливо?

Ці слова пекли, як вогнь. Як він міг так подумати, але з іншого боку, вони не могли вловити суть його слів. Не розуміли, до чого він хилить. Запроторити за грати? Позбутися? Чого б це?

Першим відреагував Лемачов:

— Не турбуйся. Я уже 5 років, як не на службі. І приїхав сюди тільки виключно заради твоєї сестри. Ти тут ні при чому. Але є тут людина, яка приїхала заради тебе, — сказав Лемачов і подивився на Аню. Дівчина від ніяковості опустила голову і зашарілася. — Але я бачу, що отримала вона не дуже радісний прийом, — додав Іван Миколайович.

Андрій як стояв як вкопаний, сверлячи кожного холодним і недовірливим поглядом, так повернувся і поспішив геть, не сказавши нікому ні слова.

Спочатку всі сиділи мовчки після того, що сталося. Потім Марія підвелася і хотіла іти за Андрієм, та Аня її зупинила.

— Можна я сама піду? … Мені потрібно з ним поговорити.

Марія мовчки кивнула і ледь посміхнулася. Але посмішка була більш сумною, ніж веселою.

Аня, підбадьоруючи себе, подалася на пошуки Андрія. Зараз вирішиться усе подальше її життя.

Андрій був у своїй кімнаті, коли Аня увійшла. А куди ще йому дітися? Добре, що хоч двері не зачинив. Хоча було в нього таке бажання. Але він уже не мала дитина, щоб ховатися, потрібно відповідати за свої вчинки.

Андрій знав, що хтось до нього прийде. Але не знав хто. І зараз боявся глянути у бік дверей. Хто б це не був, йому соромно глянути цій людині в очі. Але кого він обманює. Він прекрасно знає, хто зараз присутній у його кімнаті.

Її він впізнає із заплющеними очима, у натовпі сотень людей. Її запах будоражить усе його єство. Заставляє серце шалено калатати, а руки пітніти, як у юнака. Тільки на одну і єдину жінку так реагує його тіло. Анна! Аня! Анюта! Як він хоче зараз підійти до неї, обняти і більше ніколи