Останнє літо - Костянтин Михайлович Симонов
Згадав, загальмував машину перед шлагбаумом на переїзді і, обернувшись, подивився на Серпіліна.
Серпілін, виявляється, вже не спав, прокинувся, коли зупинились, і сам дивився на Євстигнєєва. І коли їхні очі зустрілись, Євстигнєєв знов подумав те, що не раз казав Ані: «Не залишить у себе».
В цьому він і не добрий і не злий, а просто зробить, як вирішив. Отже, треба проситися або в штаб полку, або на батальйон, і чим швидше попросишся, тим більше збереже до тебе поваги.
— Ну що, родичу, — всміхнувся Серпілін. — Про що думав, поки я спав?
— Про себе, про свій рапорт, товаришу командуючий.
— Коли про рапорт, то не про себе, а про мене. В такому ділі, ніж самому наказувати, все-таки легше на рапорті написати «згоден». Спасибі. Скільки проїхали, поки спав?
— Поворот на Людиново проминули. Скоро праворуч поворот на Спас-Деменськ. До Рославля ще дев’яносто п’ять кілометрів. Це станція Єрші.
Бабуся в чорній шинелі залізничника відкрила шлагбаум.
— Поки що за графіком, — сказав Серпілін. — День похмурий. При сонці земля все-таки веселіша була б.
І, поглянувши на небо, зразу за переїздом одвернувся від Євстигнєєва й замовк.
Зараз, по дорозі на фронт, йому здавалось, мовби одне життя, яке ще не встигло початися, скінчилось, а інше, не кінчившись, знову почалось. І це колишнє життя, ненадовго спинене всім тим, що було з ним у Москві, знову нагадувало про себе: що воно і є те єдине життя, яким він житиме тепер до закінчення війни.
Варшавське шосе було для нього дорогою спогадів.
Усе, мимо чого сьогодні їхали до Юхнова і за Юхновом, було так чи інакше пам’ятне від зими сорок першого й сорок другого років.
Минули Подольськ, де шили для його дивізії маскхалати…
Минули Хрести, де в останні дні наступу німців на Москву він приймав дивізію…
Минули станцію Воскресенська, яку він брав на третій день наступу; вона так і лишилась відтоді в руїнах…
Серпілін почув, як ззаду, на сидінні, засовався і закректав спросоння водій, і, не обертаючись, спитав:
— Як, Гудков, виспались?
Він Євстигнєєву звелів змінити водія, щоб той відпочив перед останнім, найважчим відрізком дороги.
— Виспався, товаришу командуючий, — затамувавши позіхання, сказав Гудков. — Накажете змінити старшого лейтенанта?
— Поки що не треба, — після Рославля зміните. Відпочивайте. Коли хочете курити, то куріть, поки не за кермом.
— Єсть, закурити, товаришу генерал! — весело озвався Гудков.
Він добре знав, хоч би скільки годин підряд їхав із Серпіліним, нема ніякої надії не тільки закурити, а й рота розкрити: з водієм, поки він за кермом, генерал — ні слова. Крім команди, де й куди звертати.
— Не було нагоди спитати вас, — сказав Серпілін, — як провели час у Москві? З рідними бачились?
У Гудкова під Москвою, в Митищах, жила старша сестра.
— Чотири рази бачились, товаришу командуючий.
Двічі ночував у них. Набалакались за всю війну.
— Як вони живуть?
— Живуть, як на сьогодні, непогано, товаришу командуючий. І сестра, і свояк працюють — він на Митищинському заводі, вона на станції, мають дві робітничі карточки. У нього на заводі обід. Узимку, каже, обіди були добрі, зараз, правда, гірші. Тієї добавки, яку за рахунок підсобного господарства мали, до літа не дотягли.
— А чому вдвох? Дітей у них нема?
— Як це нема? Є. Тільки не на батьківських харчах, а в діючій — самі по першій нормі там одержують.
— Де вони там?
— Дочка в шляховій службі — регулювальниця, а сина взяли в зенітну.
— В зенітну — пощастило — все-таки більше надії, що живий буде, — сказав Євстигнєєв і затнувся, згадав, що Серпілін не терпить, щоб розмовляли за кермом.
— А того, що сестра і свояк по карточках одержують? Вистачає?
— Як сказати, товаришу командуючий. Хліба на дві робітничі карточки — тисяча двісті грамів. Хліба вистачає. А про інше не скажеш, щоб добре було. Коли б усе, що в карточках написано, та точно давали… А то одне замість одного: то замість м’яса яєчний порошок, то замість крупів картоплю, то замість цукру цукерки дадуть. Грудку цукру — поколеш його, — і на ранок, і на вечір вистачить, а цукерку, як її розтягнеш? І до того ж: як і коли одержувати? Він на виробництві, вона на станції, в нього карточки до одного продмагу прикріплено, а в неї — до іншого. І тут стояти, і там стояти… А як зразу, коли оголосять, не підеш — знову ж риск: а раптом, хоч і оголосили, підеш, а вже нема! Виходить, пропали талони…
Гудков спинився на півслові, мабуть, подумав, що розвів зайву панахиду, і вже додав іншим бадьорим голосом:
— А все-таки як-не-як живуть люди і не скаржаться. Тим паче вважають: війна тепер недовго буде. «Живуть, звісно, живуть, — подумав Серпілін, — і скаржаться так рідко, що шапку за це перед ними треба скидати. А ти при своєму генеральському становищі коли й не їси на фронті цілими днями, то лише тому, що нема коли про це згадати. Живеш і не думаєш, чим напхати живіт. І правильно: дуже багато всього на твоїх плечах, щоб думати ще й про це. А все-таки згадаєш, як люди в тилу живуть, і наче незручно перед ними…»
Гудков раптом пирхнув за його спиною.
— Анекдот, може, згадали?
— Анекдот, товаришу командуючий. Згадав, як мій свояк про посилку розповідав. У нього в Тамбові овдовіла сестра живе, в неї службова карточка. То він їй два місяці сухарі сушив. А як