Чотири скарби неба - Дженні Тінхвей Джан

— Гадаю, наша історія вже давно завершилася, — відповідаю. Я не намагаюся бути злою. Просто кажу їй правду.

14

Галявина, на яку нас ведуть, не надто відрізняється від тієї, на якій ми з Нельсоном лежали того дня в Пірсі. Сонце вже піднялося високо, ранок теплий і чудовий. Мені пригадуються лíта мого дитинства, коли я ганяла за кроликами у високій траві, а потім кисла в океані. Після води руки й ноги завжди вкривалися сіллю. І хай як старанно мама терла, сумніваюся, що сіль колись повністю відтиралася. Може, у згинах ліктів і колін ще й досі щось залишилося. «Стережися мене, — кортить мені сказати чоловікові, що притяг мене в кінець шеренги, у якій Нам, Лум, Джов і Нельсон стоять навколішки. — Я несу в собі океан».

Першим беруть Нама, бо з ним найлегше впоратися. Ослаблене дорогою та вчорашніми повішеннями, його тіло беззаперечно згинається, і коли його підводять на ноги, я бачу, яким вільним став одяг для його тіла. Між двома чорними соснами підвішують перекладину й перекидають через неї мотузку із зашморгом якраз для голови на кінці. Цього разу це вже не гра.

Намові на шию накидають зашморг. Його щелепа не влазить у петлю, тож їм доводиться тягнути її вниз по обличчю. Поки вони це роблять, Нам не замовкає, він благає кожного відпустити його.

— Ви впіймали не тих китайців, — торочить він. — Джентльмени, розумію, ми всі для вас на одне лице. Я розумію! Але це не ми. Навіщо нам вбивати Фостера? Між нами була просто дружня конкуренція.

І, як завжди, на нього ніхто не зважає. Натомість Тедді виходить уперед і промовляє:

— Тебе привели сюди, щоб ти поніс розплату за жахливий злочин, який учинив. Ти постав перед судом, тебе визнали винним. Сьогодні тебе повісять.

— Будь ласка, — перебиває Нам і озирається. Жоден з чоловіків у масках не ворухнеться.

— Скажеш щось наостанок? — викрикує Тедді.

Нам відкриває рота. Він проходиться поглядом по кожному з нас. Коли його очі зустрічаються з моїми, я усвідомлюю, що востаннє бачу їх розплющеними.

— Випиймо, коли зустрінемося знову, — промовляє він.

Щоб затягнути зашморг, потрібно троє чоловіків. Троє чоловіків, і мотузка починає ковзати по перекладині, на якій вона покоїлася. Троє чоловіків, і Намові ноги підіймаються над землею. Вони смикаються туди-сюди. Ніби танцюють. Я згадую ніч на Свято середини осені, коли він танцював навколо феєрверків і пропонував своє тіло в жертву небесам. Тепер під ним немає землі, на яку ці ноги могли б опертися.

Троє чоловіків, і Намове обличчя стає все червонішим. Троє чоловіків, і Намове обличчя набуває тьмяного фіолетового відтінку.

Останній вдих, потім тріск. Троє чоловіків, і Лум уткнувся обличчям у траву.

Нам падає.

— Сволота, — знову й знову кричить Лум. — Що ви накоїли?!

Він не встигає багато сказати. Бо він наступний. Вони легко хапають його, високого та стрункого Лума. Лума, хребет якого тепер схожий на шипи під сорочкою, штани якого зараз звисають з його стегон — тепер уже найширшої частини його тіла. Нас змушують дивитися, як з голови Нама знімають зашморг. Я не можу бачити його тіло, тож відвертаюся до Нельсона. Нельсон теж не дивиться.

— Нічого не скажеш? — запитує мене Лінь Дайю.

Вони без проблем просовують Лумову голову в петлю. Обличчя загострене, як у птаха, на шиї видно кожне сухожилля й кожен м’яз. Тедді повторює вирок. Лум лютує. Він не дозволить сказати Тедді ні слова без супроводу свого реву. Чоловіки в масках нервують і перебирають пальцями по рушницях. Я розумію, що Лум нічого не може вдіяти, проте мене тішить, що навіть зараз він змушує цих чоловіків хоч трохи боятися.

— Твоє останнє слово, — зрештою вигукує Тедді.

— Хай зійдуть на вас страждання, — реве Лум. — На кожного з вас.

А потім заплющує очі. Його ноги відриваються від землі. Він тримає спину прямо й дає мотузці змогу зробити свою справу.

— Наступний, — промовляє Тедді.

Це Джов. З ним вони завершують швидко. Тедді знову запитує:

— Є що сказати наостанок?

Чоловіки спостерігають за цим і регочуть, збуджені від того, що має відбутися. У судомах Джов відкриває рота, й обрубок язика вертиться від одного моляра до іншого.

— Нельсоне, — я звертаюся до чоловіка поруч зі мною. Думаю про мить, коли він урятував моє життя від натовпу під крамницею, про те, як потім не довіряла йому, хоча насправді єдине, чого завжди хотіла, це щоб він пізнав мене по-справжньому. Пізнав такою, якою я сама себе знала. Це все, що я тепер можу йому дати, і я волію цього страшенно. Тож промовляю:

— Я маю тобі дещо сказати.

— Усе добре, — каже він. — Усе добре.

Джов висить. Усе закінчується швидко.

— Це тому що хлопець без язика, — ні до кого промовляє чоловік, який мене охороняє. — Мотузці менше м’яса передавлювати.

Я повертаюся, щоб загарчати на нього, але він просто відштовхує мою голову тильною стороною долоні.

— Далі, — вигукує Тедді. — Той скрипалик.

— Нельсоне, — кажу я, коли його вже зводять на ноги.

— Нельсоне, — повторюю ще раз. Він не відриває від мене очей, карих і спокійних. Осторонь лежать тіла Нама, Лума і Джова, — три маленькі горбочки, які одного дня поглине земля.

— Нельсоне, — востаннє вигукую я. Його голова схиляється набік на знак вибачення.

— Ні, — кажу йому. — Ти був ідеальним.

Він гарний навіть з петлею на шиї. Виструнчився щосили, спина пряма, ноги разом. Руки, якими я так захоплювалась, акуратно складені перед собою. «Навіть зараз, — подумалось мені, — я кохаю його більше, ніж будь-коли».

— Тебе привели сюди, щоб ти зазнав розплати за жахливий злочин, який учинив, — промовляє Тедді. Слова знайомі, проте вже не страшні, а притуплені. — Не тільки за причетність до вбивства Деніела М. Фостера, а й за порушення найстрашнішого закону: спати з жінкою не своєї раси.

— Мерзенний китайоза, — плюється мій охоронець.

— Вузькоока шавка, — додає ще один.

— Б’юсь об заклад, вона випрошувала добротний білий член, — вигукує третій. Чоловіки в масках викрикують схвальні вигуки, аж доки вони заполоняють весь ліс довкола.

— Ти постав перед судом, — підсумовує Тедді, — і тебе визнали винним. Сьогодні тебе повісять.

Нельсон дивиться