Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк

— Його величність… — схвильовано бурмоче він. — Які були часи! Ми мали власну армію!

— Для кого добрі, а для кого й погані, — зауважую я.

Генрих кидає на мене обурений погляд.

— Не будете ж ви заперечувати, що тоді було краще, ніж зараз?

— Можливо!

— Не можливо, а безперечно! Ми мали порядок, тверду валюту, у нас не було безробітних, економіка процвітала, ми були народом, який усі поважали. Чи ви із цим не згодні?

— Цілком згоден.

— Ну от! А що ми маємо зараз?

— Безладдя, п’ять мільйонів безробітних, дуту економіку, до того ж, ми переможений народ, — відповідаю я.

Генрих спантеличений. Він не думав, що я так легко погоджусь із ним.

— Ну от, — повторює він. — Тепер ми сидимо в багні, а тоді купались, як сир у маслі. Висновки з цього ви, очевидно, можете й самі зробити?

— Не впевнений. Які ж саме?

— Дуже прості! Треба, щоб у нас знову був кайзер і солідний національний уряд!

— Чекайте! — кажу я. — Ви забули одне дуже важливе слово: «тому». А в ньому весь корінь зла. Саме через нього сьогодні мільйони людей, схожих на вас, задерши хоботи, трублять отаку нісенітницю. Коротке слово «тому».

— Що? — питає Генрих, нічого не розуміючи.

— «Тому»! — повторюю я. — Вся справа в слові «тому»! Ми маємо зараз п’ять мільйонів безробітних, інфляцію і нас переможено тому, що перед цим у нас був обожнюваний вами національний уряд! Тому, що цей уряд, охоплений манією величності, розпочав війну! Тому, що він цю війну програв! Отож ми й сидимо тепер у багні! Тому, що той уряд складався з ваших улюблених бовдурів і опудал у мундирах! І не повертати їх треба, щоб поліпшити справу, а, навпаки, пильнувати, аби вони не повернулися, тому, що вони знову втягнуть нас у війну і посадять у багно. Ви й ваші однодумці кажете: колись було добре, а зараз погано, повернімо колишній уряд! А насправді нам зараз погано тому, що ми мали такий уряд, отже його треба послати під три чорти! Зрозуміло? Вся справа в слові «тому»! А ваші однодумці радо забувають про це!

— Дурниці! — розлючено реве Генрих. — Ви комуніст!

Ґеорґ вибухає диким реготом.

— Для Генриха кожен, хто не дотримується надто правих поглядів, — комуніст.

Генрих випинає груди, готуючись до відсічі. Зображення кайзера додало йому сили. Але в цю мить заходить Курт Бах.

— Пане Кроль, — звертається він до Генриха, — ангел має стояти з правого чи з лівого боку від напису: «Тут спочиває бляхар Кварц»?

— Що?

— Ангел на пам ятнику для Кварца.

— Звичайно, з правого, — каже Ґеорґ. — Ангели завжди стоять з правого боку.

Генрих із національного пророка знову стає торговцем надмогильними пам’ятниками.

— Я піду з вами, — невдоволено заявляє він і кладе золоту монету на стіл. Курт Бах бачить її і бере в руки.

— От були часи, — мрійливо каже він.

— Значить, для вас теж, — зауважує Георґ. — Чим же вони для вас були такі добрі?

— То ж були часи вільного мистецтва! Хліб коштував пфеніги, чарка горілки — п’ять пфенігів, життя було сповнене ідеалів, а якщо ти ще мав у кишені кілька отаких золотих, то міг собі поїхати в обіто-вану землю Італію, не боячись, що, коли повернешся, вони вже нічого не будуть варті.

Бах цілує орла на монеті, кладе її на стіл і знову стає старший на десять років.

Вони з Генрихом зникають. Виходячи, Генрих вигукує, надаючи своєму розжирілому обличчю загрозливого виразу:

— Ще покотяться голови!

— Що він сказав? — здивовано питаю я Ґеорґа. — Це ж улюблена фраза Вацека! Чи, може, ці два ворогуючі родичі по духу побратались?

Ґеорґ задумливо дивиться вслід Генрихові.

— Можливо, — каже він. — Але тоді це вже небезпечно.

І знаєш, що найгірше? У вісімнадцятому році Генрих був заповзятим противником війни. А тепер він забув геть усе, що спонукало його до цього, і війна знову стала Для нього веселою пригодою, — Ґеорґ ховає золоту монету в кишеню жилета. — Все пережите стає пригодою. Аж нудно, коли подумаєш про це! І чим жахливішим воно було, тим привабливішим здається згодом. Судити про те, що таке війна, по-справжньому могли б лиш мертві; тільки вони пережили її до кінця.

Він дивиться на мене.

— Пережили? — кажу я. — Перемерли!

— Вони і ті, хто не забуває про це, — веде він далі. — Але таких мало. Наша проклята пам’ять — як решето. Вона хоче вижити. А вижити можна, тільки про все забувши. — Він надягає капелюха. — Ходімо, побачимо, які часи нагадає золота монета Едуардові Кноблоху.

— Ізабело! — вигукую я, дуже здивований.

Вона сидить на терасі перед корпусом для невиліковних хворих. Від тієї тремтливої, змученої істоти, яку я бачив останнього разу, не залишилося й сліду. Очі в неї ясні, обличчя спокійне, вона ще ніколи не здавалась мені такою вродливою, як зараз, — хоч, може, це тому, що останнього разу все було навпаки.

Після обіду випав дощ, і тепер сад виблискує росою, Над містом, на тлі чистого, як на середньовічній картині, неба пливуть хмари, і цілі ряди вікон обернулися на дзеркальні галереї. Хоч іще день, Ізабела одягнена у вечірню сукню з дуже м’якої чорної матерії і взута в золоті черевички. На правій руці в неї — смарагдовий браслет, що, певно, коштує більше, ніж уся наша фірма, рахуючи склад, будівлі й прибуток за п’ять наступних років. Вона ще ніколи не надягала його. Сьогодні день коштовностей, думаю я. Спочатку золота монета з Вільгель-мом Другим, а тепер — смарагди! Однак браслет так не зворушує мене, як монета.

— Ти чуєш їх? — питає Ізабела. — Вони напились, досхочу напились і тепер глухо гудуть, як мільйони бджіл.

— Хто?

— Дерева й кущі. Хіба ти не чув, як вони вчора кричали, коли було сухо?

— А вони можуть кричати?

— Звичайно. Ти справді їх ніколи не чуєш?

— Ні, — кажу я, дивлячись на браслет, що поблискує, як зелені очі.

Ізабела сміється.

— Ох, Рудольфе, як ти мало чуєш! — ніжно каже вона. — Твої вуха заросли, як самшитові кущі. Крім того, ти зчиняєш такий шум — тому й не чуєш нічого.

— Я зчиняю шум? Як це?

— Не словами. А взагалі — ти зчиняєш страшенний шум, Рудольфе. Часто стаєш просто нестерпний. Зчиняєш більший шум, ніж гортензії, коли вони хочуть пити, а гортензії ж страшні крикуни.

— Що ж у мені шумить?

— Усе. Твої бажання. Твоє серце. Твоє невдоволення. Твоє марнославство. Твоя нерішучість…

— Марнославство? Я марнославний?

— Звичайно, марнославний.

— Анітрохи! — заперечую я, знаючи, що кажу неправду.

Ізабела швидко цілує мене.