Хозарський словник: жіночий примірник - Мілорад Павич

Тут, у Царгороді, я вже з деким познайомилася. Я нікому не хочу здаватися дивною і без угаву розмовляю з усіма підряд, не закриваючи рота. Один мій колега, що теж прибув на те засідання, називається д-р Ісайло Сук. Він — археолог-медієвіст, добре знає арабську, між собою ми розмовляємо по-англійськи і жартуємо по-польськи, бо він уміє говорити по-сербськи і називає себе міллю на своїх одежах. Його рід вже сотню років перевозить за собою від хати до хати одну й ту ж саму кахляну піч, а сам він вважає, що XXI століття відрізнятиметься від нашого тим, що люди, нарешті, повстануть спільними силами проти нудьги, яка затоплює їх зараз, наче отруйна повінь. Камінь нудьги — каже д-р Сук — ми носимо на своїх плечах, як Сізіф на височезну гору. Може, люди майбутнього отямляться й повстануть проти цієї нудьги, проти нудних шкіл, нудних книг, проти нудної музики, нудної науки, нудних зустрічей і викинуть усе це марудство зі свого життя й роботи, як прагнув того наш праотець Адам. Він говорить це напівжартом і не дозволяє доливати собі в келих вина, бо каже, що келих — то не лампада, яка наповнюється швидше, ніж випорожнюється до краю. За його підручниками навчаються в університетах цілого світу, але сам він на своїх лекціях не користується ними. Він повинен викладати в університеті щось інше. Його виняткова обізнаність у своїй галузі не витримує жодного порівняння з його на диво скромною науковою репутацією. Коли я сказала йому про це, він розсміявся і пояснив мені:

— Річ у тім, що великим науковцем, як і великим скрипалем (чи знаєте ви, що всі великі скрипалі, крім Паганіні, завжди були євреями?) ви можете стати лише тоді, коли вас підтримає і стане на вашу сторону та сторону ваших здобутків один з могутніх інтернаціоналів сучасного світу. Гебрейський, ісламський або католицький Інтернаціонал. Ви належите до одного з них. Я не належу до жодного, отже, мене немає ніде. Між моїми пальцями давно пройшли всі риби.

— Про що це ви говорите? — запитала я в нього вражено.

— Це парафраза одного хозарського тексту тисячолітньої давності. А ви, якщо згадати тему вашої доповіді, повинні добре знати про хозарів. Чому ж тоді ви дивуєтеся? Чи, може, ви ніколи не зустрічали видання Даубмануса?

Повинна сказати, що він мене вразив. Особливо своїми словами про Даубманусове видання Хозарського словника. Навіть якщо такий словник існував — як мені відомо, жоден його примірник не зберігся.

Дорога Доротко, я бачу сніг у Польщі, бачу, як сніжинки у твоїх очах перетворюються на сльози. Бачу хліб, настромлений на клин з вінком цибулі, і птахів, які гріються в диму над будинками. Д-р Сук говорить, що час надходить з півдня і перебрідає через Дунай на місці Троянового мосту. Тут немає снігу, а хмари нагадують завмерлі хвилі, з яких стрибає риба. Д-р Сук звернув мою увагу ще на одне. В нашому готелі оселилася мила бельгійська родина — Ван дер Спак. Родина, якої ми ніколи не мали і якої ніколи не матиму я. Батько, мати і син. Д-р Сук називає їх «святим сімейством». Щодня за сніданком я спостерігаю, як вони їдять. Вони всі добрячі товстуни, і я чула, як пан Спак жартуючи каже, що на товстого кота блохи не скачуть. Він і чудово грає на якомусь інструменті, зробленому з панциря білої черепахи, а бельгійка займається малюванням. Вона на диво вміло малює лівою рукою і робить це на всьому, що потрапляє їй до рук: на обрусах, келихах, на ножах і рукавичках свого сина. Їхньому хлопчикові напевно ще немає й чотирьох років. У нього коротко підстрижене волосся, він називається Мануїл і починає складати свої перші речення. Доївши свою булку, він завжди підходить до мого столу і невідривно дивиться на мене, наче закоханий. Його очі поплямлені фарбами, як моя стежка, і він завжди мене питає: «Ти впізнала мене?» Я гладжу його по волоссі, наче пташку, а він цілує мої пальці. Він приносить мені люльку свого батька, що схожий на якогось цадика, і дає мені її курити. Йому подобається все червоне, синє і жовте. І він любить їжу тих самих кольорів. Із жахом я помітила, що в нього є єдина вада: на кожній своїй руці він має по два великих пальці. Я ніколи не знаю, яка з них права, а яка ліва. Проте, він ще не свідомий тієї вади і не ховає від мене своїх рук, хоча батьки і одягають йому рукавички. В якісь хвилини, як це не дивно, вони взагалі здаються мені чимось зовсім природним і анітрохи не турбують.

Та й чи може мене що-небудь турбувати, коли сьогодні зранку за сніданком стало відомо, що на зібрання прибув і д-р Абу-Кабир Муавія. «Мед із уст чужої жінки капає, і бесіда її масніша від олії, але скін її гіркий, немов полин, і гострий, наче меч двосічний. Ноги її низходять до смерті, кроки її простують до пекла…» Так написано у Біблії.

11.

Царгород, 8 жовтня 1982

Панянці Доротеї Квашнєвській — Краків.

Вразив мене твій егоїзм і твій немилосердний вирок. Ти знищила наше з Ісаком життя. Я завжди боялася твоєї науки і відчувала, що вона заподіє мені зло. Сподіваюся, ти знаєш про те, що сталося і що ти накоїла. Того ранку я вийшла до сніданку із наміром стріляти відразу, щойно Муавія зійде в готельний сад, де ми їмо. Я сиділа і чекала. Дивилася, як птахи, що літають над готелем, стрімголов падають вниз під стіни. І тоді відбулося все те, чого ніколи в світі не можна було б передбачити. З'явився чоловік, і я відразу ж знала, хто він. Він ніс темне, як хліб, обличчя, і мав сиві прожилки у вусах, подібні до риб'ячих костей. Лише на одній його скроні поверх рубця росло дике волосся, яке не могло посивіти і було зовсім чорним. Д-р Муавія підійшов відразу