Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
— То ти ділок, синку? — запитав Френк. — Тоді знаєш що? Найкраще діло для тебе — зараз же втекти до своєї каюти. Бо тут, нагорі, ніякого пристойного діла тобі не випаде.
— Він має рацію, — докинув Фред Вілсон. — У нас тут тобі нічого не світить. Тож катай собі до каюти. А до шуму якось звикнеш.
— Брудні свині, — сказав чоловік і обвів поглядом усіх на катері.
— Ану забирай своє чудове тіло до каюти, чуєш? — гримнув Вілсон. — Там і жінку свою приспиш, я певен.
— Свині, — повторив чоловік. — Смердючі свині.
— Невже ти не можеш придумати чогось іншого? — спитав Френк. — «Свині» вже добряче набридли. Тікай-но звідси, поки не застудився. На твоєму місці я не ризикнув би виставляти такі виплекані груди на нічний вітер.
Чоловік з яхти знову обвів їх усіх поглядом — так, наче хотів запам'ятати.
— Ти нас і так не забудеш, — сказав йому Френк. — А забудеш — я тобі нагадаю, коли десь зустріну.
— Паскуда, — мовив чоловік, повернувся і пішов назад.
— Хто він? — спитав Джонні Гуднер. — Я десь його бачив.
— Я його знаю, і він мене знає, — відказав Френк. — Нікчемний тип.
— А хто, не можете пригадати? — спитав Джонні.
— Погань він, — сказав Френк. — То яке має значення, хто він такий?
— Справді ніякого, — озвався Томас Хадсон. — Але ви вдвох добре його приперли.
— А що ж іще робити з поганню? Тільки так. Ми ще чемно з ним повелися.
— Ну, ви цілком ясно показали своє ставлення до нього, — зауважив Томас Хадсон.
— Я чув, там гавкав собака, — мовив Роджер. — Мабуть, його налякали ракети. То годі вже. Я розумію, Френку, ви розважаєтесь. Поки що ви нікого не вбили, і ніякого лиха не сталося. Але навіщо лякати бідолашного собаку?
— То його жіночка гавкала, — весело відказав Френк. — Ось ми зараз стрельнемо просто в каюту й освітимо всю ту сімейну сцену.
— Я йду звідси к бісу, — сказав Роджер. — Не до душі мені ваші жарти. Мені не смішне автомобільне трюкацтво. Не смішно, коли п'яний веде літак. І коли собак лякають, теж не смішно.
— Ніхто вас не затримує, — сказав Френк. — Останнім часом ви стали для всіх мов чиряк на гузні.
— Он як?
— Авжеж. І ви, і Том, обидва святі та праведні. Псуєте будь-яку розвагу. Всі ви такі, розкаяні грішники. Раніш ви гуляли на всю губу. А тепер і іншим зась. Такі вже свідомі стали, аж надто.
— Виходить, це аж надто, коли я кажу, що не треба підпалювати Браунів причал?
— Авжеж. І це також. Тільки не вам це казати. Чув я про ваші штуки на Західному узбережжі.
— Забирали б ви свого пістоля та йшли собі розважатися в інше місце, — сказав Джонні Гуднер Френкові. — Так було добре нам без ваших вибриків.
— То й ви туди ж, — мовив Френк.
— Не розперізуйтесь, — застеріг його Роджер.
— Я тут єдиний, хто ще має смак до справжніх розваг, — сказав Френк. — А ви всі перестиглі, схибнуті праведники, благодійники, лицеміри…
— Капітане Френку… — Руперт нахилився над краєм причалу.
— Ось тільки Руперт мій друг. — Френк звів очі. — Чого тобі, Руперте?
— Капітане Френку, а про комісара ви забули?
— Ми підпалимо його, Руперте, друже мій.
— Поможи вам боже, капітане Френку, — промовив Руперт. — Налити вам ще рому?
— Мені добре й без рому, Руперте, — відказав йому Френк. — А тепер усі долілиць.
— Усі долілиць! — скомандував Руперт. — Лягай!
Френк вистрілив понад краєм причалу, і ракета спалахнула на гравієвій доріжці перед самим будинком комісара й там-таки згоріла. Негри на причалі аж застогнали.
— От чорт, — сказав Руперт. — Мало не влучили. Не пощастило. Ану ще раз, капітане Френку.
На яхті позад них засвітилися ліхтарі, і на палубу знову вийшов той чоловік. Тепер він був у білій сорочці, білих парусинових штанях і тенісних туфлях. Волосся гладенько зачесане, обличчя червоне, з білими плямами. Найближче з усіх на катері, спиною до яхти, сидів Джон, за ним — похмурий Роджер. Судна розділяло близько трьох футів води. Чоловік став на кормі й тицьнув пальцем на Роджера.
— Ти нікчема, — мовив він. — Брудний, смердючий нікчема. Роджер здивовано звів на нього очі.
— Це ви про мене, чи не так? — гукнув Френк. — Але ж я свиня, а не нікчема.
Чоловік і не глянув на нього й провадив далі, звертаючись до Роджера:
— Гладкий нікчема! — Він мало не задихався. — Дурисвіт! Облудник! Дешевий шарлатан! Нікудишній писака і паршивий маляр.
— Кому й навіщо ви все це кажете? — Роджер підвівся.
— Тобі. Тобі, нікчемо, тобі. Тобі, дурисвіте. Тобі, боягузе. Ах ти ж нікчема! Паршивий нікчема.
— Ви збожеволіли, — спокійно мовив Роджер.
— Ти нікчема! — гукнув чоловік з яхти через водний проміжок, що розділяв два судна, так само як хтось дражнив би тварину в одному з тих сучасних зоопарків, де людей і звірів розділяють не грати, а рови з водою. — Нікчема!
— Це він про мене, — втішено озвався Френк. — Хіба ви мене не впізнали? Я ж свиня.
— Я про тебе. — Чоловік показав пальцем на Роджера. — Ти дурисвіт.
— Слухайте, — мовив до нього Роджер. — Ви ж зовсім не для мене це кажете. А тільки для того, щоб похвалитися в Нью-Йорку, якими словами ви мене обклали.
Він говорив розважливо, терпляче, ніби й справді сподівався переконати того чоловіка й примусити замовкнути.
— Ти нікчема! — вигукнув той, дедалі дужче розпалюючи в собі істерику, — задля цього він, власне, й прибрався. — Брудний, смердючий нікчема!
— Ви кажете це не для мене, — повторив Роджер дуже спокійно, і Томас Хадсон зрозумів: він уже вирішив, що робити далі. — Тож краще замовкніть. А хочете поговорити зі мною — виходьте на причал.
Роджер ступив до причалу, і дивна річ — чоловік з яхти в ту ж таки мить і собі туди поліз. Він так розходився, що стриматись уже не міг. І таки вийшов на причал. Негри розступилися, а тоді оточили обох широким кільцем, залишивши всередині чималий простір.
Томас Хадсон не розумів, на що сподівався той чоловік, виходячи на причал проти Роджера. Ні один, ні другий не промовили ані слова, а навколо них були чорні обличчя негрів, і чоловік з яхти сильно вдарив Роджера збоку, а Роджер затопив йому в зуби лівою і роз'юшив рота. Той знову завдав бокового, на що Роджер відповів двома потужними хуками у праве око. Супротивник обхопив його руками, і Роджер зацідив йому правою в живіт і так відштовхнув від себе, що той аж роздер на ньому светр, —