Знедолені - Віктор Гюго

А бували дні, коли кожне з цих створінь по черзі мало вистоювати по дванадцять годин навколішки на холодних плитах або лежати там-таки долілиць, розкинувши руки хрестом.

Його давні товариші були чоловіками; ці створіння — жінками.

Що вчинили ті чоловіки? Вони крали, ґвалтували, грабували, вбивали, різали. То були бандити, шахраї, отруювачі, підпалювачі, душогуби, батьковбивці. Що вчинили ці жінки? Вони не вчинили нічого поганого.

З одного боку — розбій, шахрайство, насильство, ґвалт, людиновбивство, блюзнірство; з другого — свята невинність.

І там, і тут неволя. Але з каторги визволення можливе: коли-небудь закінчиться термін або пощастить утекти. Тут, у монастирі, — неволя вічна. Єдина надія на визволення — смерть.

На каторзі людей утримує ланцюг. Тут їх утримує віра.

І в обох цих місцях, таких схожих і таких різних, люди відбували покуту.

Проте на каторзі кожен спокутував власну провину. А які провини спокутували ці створіння — такі чисті, такі бездоганні?

І внутрішній голос підказував Жанові Вальжану: це найвищий вияв людської великодушності — спокута за гріхи ближнього.

Не раз уночі він підводився з постелі, щоб почути подячний спів цих невинних істот, і його проймало холодом, коли він думав про те, що ті, кого покарано справедливо, зверталися до неба тільки з блюзнірською лайкою.

Тут було місце каяття, а не покарання. А проте ці святі діви страждали більше, ніж каторжники. Холодний і безжальний вітер, що заморозив його молодість, наскрізь продував закритий ґратами і замкнений яструбиний рів; та ще невблаганніше свистів той крижаний вітер у клітці з невинними горлицями.

Чому?

Коли він думав про такі речі, його душа трепетала перед незбагненною таємницею високої істини.

Усе, що оточувало Жана Вальжана: тихий і мирний сад із його запашними квітами, мовчазний монастир із його серйозними, простими жінками й веселими малими дівчатками, — усе це проникало йому в душу, й вона помалу сповнювалася тишею, як і цей монастир, пахощами, як і ці квіти, простотою, як і ці жінки, радістю, як і ці дівчатка.

Так минуло кілька років. Козетта підростала.

Частина третя

Маріус

Книга перша

Малий Гаврош

Років через вісім-дев’ять після подій, про які розказано в другій частині цієї книжки, на бульварі Тамплієрів і в околицях Водокачки можна було бачити хлопця років одинадцяти-дванадцяти. Як і кожен у такому віці, він любив посміятися, але душа його лишалася похмурою. Хлопець носив великі штани й жіночу сорочку — це лахміття дали йому з жалості якісь чужі люди. Щоправда, в нього були батько й мати, але батько не думав про свого сина, а мати не любила його. Він належав до тих гідних жалю дітей, які мають батька й матір, проте вони — сироти.

Хлопець почував себе добре тільки на вулиці. Бруківка була для нього не така тверда, як серце матері.

Батьки безжально виштурхали його в життя.

Він не став опиратися.

То був хлопець блідий, балакучий, спритний, кмітливий, насмішкуватий, зі жвавим і хворобливим обличчям. Він гасав повсюди, співав, грав у паці, порпався у вуличних канавах, потроху крав, — але весело, як ото коти або горобці, — сміявся, коли його називали шибеником, і сердився, коли його називали голодранцем. Він не мав ні постійного притулку, ні хліба, ні любові. Але він і тішився життям, тому що жив на волі.

Та хоч який покинутий був цей хлопець, раз на два або три місяці він казав: «Піду-но я провідаю матусю». У таких випадках повз цирк і повз Сен-Мартенську браму він спускався на набережну, переходив через мости, добирався до передмістя, проминав лікарню Сальпетрієр і приходив — куди? До вже знайомої нам халабуди Горбо, будинку під номером 50–52.

О тій порі халабуда Горбо, зазвичай порожня й прикрашена оголошенням: «Здаються в найми кімнати», як рідкісний виняток, була заселена кількома вбогими постояльцями, котрі, як то завжди буває в Парижі, не підтримували між собою ніяких взаємин.

«Головна мешканка» часів Жана Вальжана померла, і її заступила інша, така самісінька. Цю стару звали пані Бюргон, і в її житті не було нічого вартого уваги, крім династії трьох папуг, що по черзі панували над її душею.

Найубогішими мешканцями халупи була родина з чотирьох людей: батька, матері й двох дівчат-підлітків. Усі четверо жили в жалюгідній, схожій на горище кімнаті.

Винаймаючи помешкання, батько цієї родини назвався Жондретом. Через якийсь час після свого переїзду, схожого, за влучним виразом головної мешканки, на «вселення порожнього місця», той Жондрет сказав старій, котра, як і її попередниця, водночас виконувала обов’язки воротарки й підмітала сходи: «Матусю, як вас там звуть, коли раптом запитають поляка або італійця, або, може, навіть іспанця — то це буду я».

Жондрети якраз і були родиною веселого босоногого хлопця. Він приходив до них і бачив злидні, бачив смуток і, що найгірше, не зустрічав жодної усмішки. Коли він приходив, його запитували: «Ти звідки?» — «З вулиці». Коли він ішов, його запитували: «Ти куди?» — «На вулицю». Мати казала йому: «Чого ти сюди приходиш?»

Той, позбавлений любові, хлопець ріс, як бліда травичка, що пробивається в льоху. Він не страждав через це й нікому не дорікав. Він, власне, й не знав, якими повинні бути батько й мати.

А втім, мати любила його сестер.

Ми забули сказати, що на бульварі Тамплієрів цього хлопця звали малим Гаврошем. Чому назвали його Гаврошем? Мабуть, із тієї самої причини, з якої його батько назвався Жондретом.

Кімната, в якій мешкали Жондрети, була в самому кінці коридора. Суміжну з нею комірчину займав один бідний юнак на ім’я Маріус.

Розповімо, хто був цей Маріус.

Книга друга

Величний буржуа

На вулицях Нормандській, Бушера і Сентонж досі живуть кілька старих людей, які пам’ятають такого собі пана Жільнормана. Вони згадують про нього з приємністю. То був старий особливого гатунку, людина іншої епохи, завершений і трохи пихатий буржуа вісімнадцятого сторіччя. Він часто повторював: «От якби я не розорився…» Бо в нього лишилося не більш як п’ятнадцять тисяч ліврів[28] річного прибутку. У 1831 році йому вже минуло дев’яносто, але він ходив випростаний, розмовляв гучним голосом, мав добрий зір, випивав, любив смачно поїсти, міцно спав і навіть хропів. Він зберіг усі свої тридцять два зуби. Окуляри він надівав, тільки коли читав. Як бачимо, пан Жільнорман не належав до тієї хирлявої породи вісімдесятирічних, котрі, як Вольтер, помирають