Знедолені - Віктор Гюго
І він став рвати на собі волосся.
Вдалині, за деревами, почувся пронизливий скрегіт. То зачинили браму кладовища.
Фошлеван нахилився над Жаном Вальжаном і раптом відсахнувся, як тільки можна відсахнутись у могилі. Очі в Жана Вальжана були розплющені, й він дивився на нього.
Бачити мерця страшно, але ще страшніше, коли покійник воскресає в тебе на очах. Фошлеван закам’янів — блідий, розгублений, не знаючи, мертвий перед ним чи живий, він мовчки дивився на Жана Вальжана, а той дивився на нього.
— Я задрімав, — сказав Жан Вальжан і сів у своїй труні.
Фошлеван упав навколішки.
— Свята Діво Маріє! Ну й налякали ж ви мене!
Жан Вальжан лише знепритомнів. Свіже повітря допомогло йому прийти до тями.
— Так ви не померли! А я як побачив ваші заплющені очі, то й кажу собі: «Оце так! Він задихнувся!» Я мало не збожеволів із горя. Що я робив би, якби ви померли? А ваша дівчинка! Що я сказав би торговці городиною? Та слава Богу, ви живий!
— Мені холодно, — сказав Жан Вальжан.
Ці слова повернули Фошлевана до дійсності.
— Скоріше ходімо звідси! — вигукнув він.
Старий поліз у кишеню й дістав фляжку, яку передбачливо прихопив із собою.
— Але спершу ковтніть, — сказав він.
Спиртне довершило дію свіжого повітря. Жан Вальжан приклався до фляжки й остаточно прийшов до тями.
Він виліз із труни й допоміг Фошлеванові прибити віко.
Через три хвилини обидва вибралися з ями.
Тепер Фошлеван був спокійний. Кладовище зачинили, повернення гробаря Гріб’є можна було не боятись. Цей «новачок» шукав у себе вдома перепустку і мав шукати її ще довго: адже вона була у Фошлевановій кишені. А без перепустки прийти на кладовище він не міг.
Фошлеван узяв лопату, Жан Вальжан — заступ, і вдвох вони швидко закидали землею порожню труну.
Коли могилу було засипано, Фошлеван сказав Жанові Вальжану:
— Ходімо звідси. Я візьму лопату. А ви — заступ.
Уже зовсім споночіло.
Вони пішли тими самими алеями, де їхали похоронні дроги. Підійшовши до будки воротаря, Фошлеван кинув у спеціальний отвір перепустку Гріб’є, воротар потяг за мотузку, хвіртка відчинилась, і вони вийшли.
— Усе влаштовується якнайкраще, — сказав Фошлеван. — Чудова думка спала вам, пане Мадлен.
Заставу Вожирар вони проминули без жодних ускладнень. В околицях кладовища заступ і лопата правлять за перепустки.
Вулиця Вожирар була безлюдна.
— Пане Мадлен, у вас кращі очі, ніж у мене, — сказав Фошлеван. — Десь тут має бути номер вісімдесят сім.
— Ми якраз його проминаємо, — мовив Жан Вальжан.
— Тоді дайте мені заступ і зачекайте тут кілька хвилин.
Фошлеван увійшов у будинок номер вісімдесят сім і, скоряючись інстинктові, який завжди веде бідняка на горище, піднявся сходами й постукав у двері мансарди.
— Заходьте, — сказав голос ізсередини.
То був голос Гріб’є.
Фошлеван штовхнув двері. В жалюгідній оселі гробаря зовсім не було меблів. Якийсь ящик — можливо, труна — замінював комод, глечик правив за умивальник, сінник — за ліжко, плиткова підлога — за стіл і стільці. У кутку на старій лахманині, що була колись килимом, сиділи худа жінка й ціла купа дітей. У кімнаті все було поперекидано догори дном. Так ніби тут щойно стався землетрус. Усі накривки були позривані, ганчір’я порозкидане, кухоль розбитий, мати й діти заплакані. Либонь, гробар довго й уперто шукав перепустку і покарав за її зникнення не тільки дружину та дітей, а й кухоль. На обличчі Гріб’є був вираз розпачу.
Але Фошлеван надто поспішав, щоб звернути увагу на ці сумні наслідки свого успіху.
— Я приніс ваші лопату й заступ, — повідомив він.
Гріб’є здивовано витріщився на старого.
— Це ви, селюче?
— А вашу перепустку заберете завтра у воротаря кладовища.
І Фошлеван поклав на підлогу лопату й заступ.
— Що все це означає? — запитав Гріб’є.
— Це означає, що перепустка випала у вас із кишені, і я знайшов її, коли ви пішли, що я закопав мерця, що я зробив вашу роботу, що завтра воротар поверне вам перепустку, і ви не платитимете п’ятнадцять франків штрафу. Бувайте, новобранцю.
— Дякую, селянине! — вигукнув Гріб’є у захваті. — Наступного разу вип’ємо за мій кошт!
8. Допит, яким усі лишилися задоволені
Через годину двоє чоловіків і мала дівчинка підійшли в нічній темряві до будинку № 62 по вуличці Пікпюс. Старший із чоловіків підняв молоточок і постукав.
Це були Фошлеван, Жан Вальжан і Козетта.
Двоє старих забрали Козетту в торговки городиною, де Фошлеван залишив її вчора. Всі ці двадцять чотири години Козетта не їла, не пила і тільки мовчки тремтіла. Торговка ставила їй сотні запитань, отримуючи у відповідь лише похмурий погляд. Козетта не розповіла нічого про те, що бачила й чула за останні два дні. Вона здогадувалася: в їхньому житті відбувається якийсь злам, і їй слід «бути розважливою».
Та коли після цієї невеселої доби Козетта нарешті побачила Жана Вальжана, вона скрикнула так радісно, що сумніву не лишалося: то крик порятованого з безодні.
Фошлеван був у монастирі своєю людиною, і всі двері відчинилися перед ним.
Отак було розв’язано подвійну й страшну проблему: вийти з монастиря й увійти в нього.
Воротаря заздалегідь попередили, і він пропустив усіх трьох крізь хвіртку, що вела в сад. Звідти вони пройшли до приймальні, де напередодні Фошлеван вислуховував розпорядження ігумені.
Мати Непорочність зі своїми чотками в руках уже чекала на них. Поруч неї стояла одна зі старших черниць, що мали право голосу в капітулі. Свічка тьмяно освітлювала кімнату.
Ігуменя пильно оглянула Жана Вальжана. Найпроникливіший погляд — це погляд з-під опущених повік.
Потім вона почала допит:
— Ви його брат?
— Так, превелебна мати, — відповів Фошлеван.
— Як вас звати?
— Ультім Фошлеван, — відповів старий садівник. Він справді мав брата на ім’я Ультім, який давно помер.
— Звідки ви родом?
— З Пікіньї, біля Аміана, — відповів Фошлеван.
— Скільки вам років?
— П’ятдесят, — відповів Фошлеван.
— Який у вас фах?
— Садівник, — відповів Фошлеван.
— Ви добрий християнин?
— У нас у родині всі добрі християни, — відповів Фошлеван.
— Це ваша дівчинка?
— Так, превелебна мати, — відповів Фошлеван.
— Ви їй батько?
— Ні, дідусь, — відповів Фошлеван.