Волинь - Улас Олексійович Самчук
Вулиця не біжить рівно та просто, вона собі сюди і туди вихиляється, по боках плоти, та частоколи, та садки, та городи. Хати все звичайні, білені, під соломою, вікна синькою обведені, ворота до кожного подвір'я. Ось дещо більша хата зараз за перехрестям, де лежать угрузлі в землю старі грубі колоди. У ній, звісно, живе дяк, бо довкола частокіл, під вікнами великі кущі бозу, а на розі листаве оцтове дерево з червоними шишками. За дяковою хатою із-за високих груш і церківця, крита зеленою бляхою, виглядає, садом довкруги оточена, а там і попівська, просторіша, цікавіша садиба, обнесена частоколом, розложилася.
Школа трохи далі, над вулицею по правому боці. Володько побачив її і його жаль пойняв. Ціле літо не згадував Дерманя, забув зовсім усе те, що там було, але, глянувши на школу, одразу пригадалось усе. Перед ним убога, крита соломою, на чотири вікні, мало що більша від звичайної селянської, хатчина. П'ять дерев'яних, погнилих східців від дороги ведуть до невеличкого, розхитаного ганочка. По боках дві здоровенні черешні, що сливе закрили цілу ту будівлю від сонця.
І згадав Володько школу в Дермані, і розвіялись його мрії, як то він буде ходити по блискучих коридорах, та по широких сходах, та виглядатиме з вікна другого поверху. Тут ось лише маленький ганочок, рипливий, подряпані, небарвлені двері з написом над ними: «Тилявецкая Церковно-Приходская Школа». Посередині вузенькі сіни, направо клас, наліво мешкання вчителя.
А ще дивніше було Володькові, а також і його мамі, що, не дивлячись на ранній час і не дивлячись на перше вересня, тут навколо так тихо. Можливо, вони надто рано прийшли, а можливо, вже вчаться? Але довкруги, ні на ганку, ні на дорозі, ні на подвір'ї, ніде жодної душі. Шкілка стоїть понуро, стіни місцями облупані, вікна заляпані вапном.
Поволі увійшли на ганок. Двері зачинені. Настя попробувала за клямку — не відчиняються. Що за біда? Як же тудисі дістатися? Де ж учитель? Почала стукати. За хвилю за дверима відчулись кроки і пілка дверей відчинилася. У ній постать, яку помітив Володько від зелених штанів починаючи. Чорна, з двома рядами блискучих металевих з орлами гудзиків куртка здобила ту постать. На відлеженому, під саму шию комірі — сині петлиці.
Чорна, м'яка борідка, темні очі і буйне, чорне, розбите волосся значили завершення постаті.
— Аа! — заговорила постать по-російськи. — Мабуть, до школи?
— До школи, господине учителю, до школи, — загомоніла одразу Настя. — Ото маємо такого шмаркача, — і кивнула гловою на Володька, що з червоного зробився ще червонішим. — Усе, чуєте, коли то та школа буде та коли то вона буде? Все ото питає та питає. А батюшка ото в церкві, казали посилати дітвору, а він сьогодні ледь світ зірвався і вже бігти, а ми й кажемо: хай іде. Худобу якось і самі доглянемо, роботи до погибелі, але коли прийшов час на школу, що поробиш. А хлопець до науки, кажу вам, аж горить, тільки розбещений страшенно, то ви вже, господине учителю, як що того… чи то за вухо потягнути, чи на коліна, чаї «лапу» дати— не шкодуйте… Воно що годиться то годиться, без того й наука не піде, а дітвора — воно, звісно.
Учитель посміхнувся, Володько за цей час помітив, що нижня його щелепа дещо більша, ніж треба, наперед висунута, а зуби має трохи попсуті. Настя ж нараз похопилася, чи не наговорила вона часом забагато і одразу додає:
— А може, ми, господине учителю, спізнилися?
— Але, — перебиває її учитель, — де там. Ви, певно, з дерманців? — питає, а Насті робиться ніяково, вона знає, що тут не люблять дерманців і ще чого доброго не приймуть малого до школи.
— Так, господине учителю, — відповідає обережно.
— Одразу видно. У нас тут, тітко, не заведено отак з місця і до школи. Батюшка казали, але наука пічнеться геть пізніше, як сніг упаде. Ну, що ж… Хлопчина ваш, видно, бистрий, як хоче, хай зістається, коли ще хто прийде — пічнемо щось учитись.
Настя помітно розвеселилась, давала ще деякі поради, просила найбільше молитов учити, не забувати божественого. Ще раз просила не жалувати, як треба на коліна чи щось таке, Володькові наказала бути слухняним, шарпнула його легенько за вухо, поправила сорочку, пригладила рукою вихрясте волосся і відійшла.
— Ну, так ступай у клас, — сказав учитель до Володька і відчинив туди двері.
Володько, весь зніяковілий, зовсім не дихаючи, вступає до класу. Простора, низька, свіжо вапном білена світлиця. Купа під саму стелю довгих, тяжких, обляпаних вапном лавиць стоїть посередині. У передньому куті велетенський, від помосту до стелі, образ Христа з книгою, що на ній написано: «Пріідітє ко мнє все труждающієся і обрємєнєнниє і аз упокою ви». У другому, задньому куті біля печі велика чорна дошка. Поміст, мабуть, дерев'яний, але він зовсім нагадує дорогу.
Володько увійшов, тримає у руці пім'ятого, з подертим верхом, кашкета і не знає, що робити далі. Учитель підійшов до купи лавиць, зняв одну, постави її збоку, справа.
— Садісь вот здесь. Здесь будєт первая група. Ти вже хаділ у школу? — питає учитель, а руки свої тримає розчепірено.
— Ні, — витиснув по хвильці Володько.
— Ну, от. Так сілі. Может, єщьо кто прідьот. Я патом зайду. — І учитель вийшов.
Володько сів. Коли затихли кроки вчителя, він несміливо зітхнув і повернув головою. Сам. Тиша. Перед ним шафа. Зліва заляпане вапном вікно, справа малий простір з грубкою і дошкою. Час від часу, десь звідки з-за дверей, чути окремі стукоти, окремі голоси. Забамкав десь годинник. Володько не знає, що то бамкає, і уважно наслухує. Далі знов тиша, навіть мух нема.
Надворі сонце і теплота. Далі за вікнами город, на городі високі, головаті, мов решето, соняшники, череваті, жовті, мов напасені корови, лежать гарбузи, головаста, густа стоїть капуста, червоні, великі, мов кулаки, висять баклажани. Між тим вештаються високо попідтикані жінки і щось там роблять.
«Коли б, Боже мій, хто прийшов», — думає Володько, бо ж як ніхто не прийде, значить, і навчання не буде. Значить, треба
