Вишневі усмішки. Заборонені твори - Остап Вишня
Чому саме батьків привабила військово-фельдшерська школа, а, приміром, не земська фельдшерська, яка була ближче, в Полтаві?
У Полтаві треба було найняти для учня квартиру і т. д., а в Києві все це було «казьонне», хоч за навчання потім треба було відслужити фельдшером у війську.
Закінчив я військово-фельдшерську школу. Працював фельдшером і далі вже вчився самотужки, щоб скласти екстерном іспит за гімназію «на атестат зрілості»…
Для цього мені довелося затратити мало не десять років. Виходить, що середню освіту я дістав уже тоді, коли мені підкочувалося під тридцять літ.
Виступаючи перед нашою радянською молоддю, я завжди говорю, що як їй, мовляв, тепер «дуже трудно»: у неї тепер і семилітки, і десятилітки, і технікуми, і університети, і інститути, і заочні вищі учбові заклади, і академії… Не знаєш, за що вхопитися…
Тепер тобі стукнуло двадцять три, – ти вже або інженер, або лікар, або педагог, або біолог, або геолог, або, або, або та ще раз або…
А нам було «значно легше»: закінчив дві, три, а найбільше чотири зими освіти, хапайся за батіжок і – «цабе, рябе, тр-р-р-р!». І то не на свої воли, а на куркульські або на поміщицькі!
Книжки читати я любив змалку, все думалося та гадалося, що то за люди такі є на світі, що вміють вірша скласти чи книжку написати, але про те, щоб самому щось таке скласти, про це не мріялося…
Фельдшерувати мені пощастило з одним дуже освіченим лікарем[164], який кохався в літературі, сам писав, чудесно знав українську мову, був знайомий з Лесею Українкою.
Ну, по службі ото іноді напишеш якогось там чи акта, чи щось інше, даєш йому на підпис, він читає…
Якось він мене запитав:
– А ви ніколи не пробували в газети писати?
– Ні, ніколи.
– А ви спробуйте!
Я спробував. Написав невеличкого дописа (не пам’ятаю вже про що!), поніс до редакції, де мого дописа і викинули в кошик.
Залишив я думку про працю в газеті.
Українською мовою я говорив з дитинства. Вчився в російській школі, бо, як ви знаєте, за царя українських шкіл на Україні не було зовсім.
Як ми, українські селянські діти, говорили й писали, закінчивши дві-три зими сільської школи або пройшовши солдатську царську муштру?
Хтось колись про нашу говірку сказав дуже дотепно: «Ни по-русски, ни по-малорусски, а так – мало по-русски!»
Лікар, з яким я працював, розкрив передо мною красу української мови і багато мені допоміг в її вивченні.
Книжки, розуміється, я читав і російські, і українські. І багато читав.
1919 року були спроби виступів моїх у газетах, але постійна праця в газетах почалася 1921 року в Харкові, в редакції газети «Вісті ВУЦВК».
III
Мову українську, вже й літературну, я, як на той час, знав пристойно.
Прийшов я в Харкові до редакції газети «Вісті ВУЦВК» та й кажу:
– Чи нема у вас якоїсь роботи?
– А що ви вмієте?
– Знаю українську мову!
– О! Нам такі люди потрібні!
Треба вам знати, що тоді знавців української мови було обмаль. Декотрі з тих, що знали, перепетлюрилися, молодь іще не попідростала…
За найкращого знавця української мови в редакції «Вістей», крім редактора, вважалася зав. інформвідділом (така була посада) Оксана X.[165]
До неї було мене й направлено.
«Іспита» я склав блискуче і того ж дня ввечері вже працював як перекладач. Почалася моя газетярська робота.
Було це, я ж кажу, 1921 року! У квітні.
А тепер уже 1954 рік!
А газетярська моя робота як почалася, так і досі не припиняється.
І, як по секрету вам сказати, і досі я вважаю себе «в общем и целом» за газетяра.
Працюю, значить, я собі в редакції та й працюю. Перекладаю собі та й перекладаю.
Вдачі я змалку був не сказать, щоб дуже сумної, а зовсім навпаки: по молодості сміялося весело та розложисто.
Одного разу, перекладаючи закордонні телеграми, натрапив я на якийсь курйозний факт із закордонного життя. Забув уже я, який саме. Телеграмку я переклав, а потім сам собі подумав, а чому мені не поглузувати з цього факту. Взяв я та й написав щось таке на кшталт фейлетону, чи усмішки, чи гуморески.
До речі, мені і тоді, і тепер не дуже до вподоби французьке слово «фейлетон». Пишу я це слово через те, що так заведено по газетах та по журналах, а я сам для своїх речей вигадав назву – «усмішки», і це слово я люблю куди більше, ніж слово «фейлетон»…
Хоч «фейлетон» уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово «усмішка» нашіше від «фейлетону».
…Так написав ото, значить, я усмішку про закордонний факт, приклав до перекладу телеграми і поклав на стіл Оксані X. Сиджу й поглядаю на Оксану. А працювали всі ми, і начальство (заввідділом), і підлеглі, в одній кімнаті. Прочитала Оксана переклад, читає усмішку. Починає реготатися. Схопилася і, регочучи, кудись побігла. Прибігає і показує мені редакторову резолюцію: «Надрукувати в завтрашньому номері газети…»
«Бий тебе нечиста сила!» – думаю собі. А сам, розуміється ж, радий! Ще б пак!
– А як підпишемо фейлетона? – питає Оксана.
Я беру в неї свій «твір» і підписую: «Оксана».
Таким робом, перший мій фейлетон[166] (коли можна його так назвати), надрукований у «Вістях», з’явився за підписом «Оксана».
Чому?
З цього видно, що серйозної ваги цьому фактові я не надавав і бути фейлетоністом чи взагалі письменником не гадав.
Праця в газеті мені полюбилася, кидати її я не збирався, а думав: хіба мало є працівників у газеті, – і не письменників, і не фейлетоністів, а прекрасних журналістів, без яких газета не може існувати?
«Працюватиму, – думав я собі, – а там видно буде, на що воно закандзюбиться…»
Працював я, треба вам сказати, залюбки, працював із захватом.
Зранку в редакцію приходив, вискакував на годинку на обід і перед світом другого дня приходив додому.
Життя минало в редакції.
Був я і за перекладача, і за редактора мови, і за зав. відділами, і за секретаря редакції, і
