Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук
— З Новим роком! — сказав я йому, і він раптом дзвінко й привітно гавкнув, ніби привітав мене. Я знову погладив його й пішов досипати. Але перш, ніж заснути, марновірно закляв, аби мені в новорічну ніч не снилися такі партійні сни...
З Артуром у цей приїзд я не побачився, а він до мене не прийшов, хоч Славко, напевне, переказав йому про мій приїзд — очевидно, соромився, що відбив у мене дівчину. Я ж до нього піти не міг, бо Аллочка виперла мене з їхнього дому. У Славка також його не застав, а тільки Люду,— цього разу вони воркували одне до одного, як голубки, і я не хотів біля них затримуватися. Отож знову переказав через Славка Артурові, щоб той не гризся, бо я не вважаю його стосунки із Ларисою зрадою нашої дружби, бо ніколи з Ларисою любовних стосунків не мав, вона їх просто розігрувала.
— По-моєму, ти занадто шляхетний,— сказала Люда.
— В часи, коли шляхетність перестала цінуватися,— героїчно зазначив я,— ставати шляхетним — особливе задоволення.
Це було сказано не без фанфаронства, і я помітив насмішливу посмішку на Славкових вустах.
— А як же дуель? — спитав він.
— Переміг здоровий глузд,— сказав я.— Окрім того, нікому кидати рукавичку під ноги, суперник не з’явився.
Люда подивилася на мене по-святенницькому, як це робила часто, й підтисла вуста.
Я вийшов на вулицю і тут-таки, за Славковою хвірткою, перестрів Ларису, яка, напевно, прямувала до Славка.
— О, кого я бачу! — розцвіла вона.— З Новим роком!
І підставила мені рум’яненьку щічку. Я змушений був ту щічку поцілувати.
— Жахливо рада тебе бачити,— сказала Лариса,— хоч ти і дезертир.
— Як так? — зчудувався я.
— Ну да! Малодушно втік, покинувши своїх друзів. Я на тебе була жах як сердита!
— Аж так!
— Принаймні зі мною міг би попрощатися.
— То я прощаюся зараз! — мовив я.
— Сердишся на мене? — щиро здивувалася вона.— Але ж ти сам мене покинув. Чи, може, ревнуєш?
— Й досі хочеш, щоб я тебе ревнував?
— Ну да! Кожній дівчині це приємно.
— Не думаю,— сказав я цілком серйозно.— Я тебе не покидав, бо між нами нічого не було, отже, нічого покидати не міг. Чи серджуся на тебе? Серджуся. За отой твій день народження. Для чого тобі було запрошувати на нього мене?
— Щоб довідався, хто мій батько,— стисненим голосом мовила Лариса.
— А сказати мені про те не могла?
— Ні,— мовила Лариса.— Бо він мій батько. Я тоді так переживала... А сказати не могла...
— А з Артуром як?
— З Артуром усе гаразд,— засвітилася Лариса.— Тепер я його подружка. Ти ж мене покинув, а я терпіти не можу, коли мене покидають.
— Хотіла мені допекти?
— Ну да! Я мстива,— сказала Лариса й лукаво стрілила в мене бісиками.— Ти назовсім повернувся?
— Ні! Приїхав відсвяткувати Новий рік.
— Ну, то не маєш на мене сердитися тим більше. Там у Києві веселіше, як у нашій ямі. Хочеш, приїду до тебе в гості? Покажеш мені Київ?
Цього було для мене трохи занадто, вона й досі гралася зі мною в кота і мишу, тільки невідомо, хто був кіт, а хто миша. Цього разу, однак, вела свою гру ніби й силувано.
— Йдеш до Славка? — перевів я мову на інше.
— Йду, хоч та Людка мені не подобається. Ніби демонструє свою жертовність.— Вона скривилася й піддерла кирпулю.— Вона там?
— Там,— сказав я.— Щасливо тобі в Новому році!
— Дякую,— мовила вона.— А ти став якийсь інакший.
— Який інакший?
— Не знаю.— Вона відвернулася.— Інакший...
Може, я й справді став інакший. Принаймні хотілося закінчити цю розмову, бо вона в нас не виходила. Але не хотіли її й переривати.
— А твій ухажор як? — спитав я.
— Артур хіба тобі не казав? Це він вигадав про того ухажора.
