Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук
— Дивні речі кажеш,— мовив я.— А як бути з тими, в кого трохи добра, а трохи зла, трохи світських прагнень, а трохи духовних. Чи не може бути гібриду болота й людини?
— Може, й такі є,— мовив батько.— Це люди лукаві.
— А коли не лукаві?
— Тоді це люди неосвітлені. Вони ще не пропащі. Коли ж лукаві, то вони так само болото, а може, й більше: справжнє болото своєї тванності не усвідомлює, а ці усвідомлюють. Немає гіршого у світі від зрадників, провокаторів та лукавих — вони не просто болото, а смердюче. Людина з чистою душею не може бути лукава.
Ми повернули й пішли назад. Мороз припікав обличчя, місяць підбився вгору і став менший, але не блідіший. Уся земля була залита тріпотливим сяйвом: від снігу, ліхтарів і місяця. Батько закурив. Я витяг сигарету й собі. І як того разу, коли я його зустрічав із роботи, він коротко зирнув у мій бік, але не сказав спершу нічого. Однак помовчавши, спитав:
— І давно куриш?
— Вже з рік,— сказав я.
— Гаразд,— мовив він.— Чоловікам це потрібно.
Я припалив від його цигарки. Йшли мовчки й пихкали.
— Ну, а як щодо боротьби за добро? — спитав я.
— Не знаю,— відповів батько.— Все залежить від людини. Одній треба боротися за добро в собі чи світі, а іншій у добрі жити. Одного треба стерегтися: щоб, борючись за добро в інших, не забував про добро в собі. Бо тоді приходить біда. Коли ж казати про мене, то я вважаю: у добрі жити ліпше, ніж боротися за добро. Бо коли людина живе в добрі, вона зла не сіє, а той, хто бореться за добро, може засліпитися, і добро в його душі зігниє.— Він подумав трохи й додав: — Ні, я проти революцій, бо вони приносять більше зла, як добра. Я за людину з чистим серцем. Але чи у волі Христа було, що його розп’яли?
— Без революцій мерзотні режими не впадуть,— мовив я.
— Впадуть,— сказав батько.— На те обов’язково прийде час. Зрештою, й революції не чиняться з волі людини, а з волі Божої.
— А мерзотні режими?
— Ну, це у волі дияволовій. Адже на землі його царство.— Батько знову трохи подумав.— Ні, я проти боротьби. Бо тоді з життя вилучаються добрі, а лишаються лихі чи болото. Батогом обуха не переб’єш!..
Ми дійшли до хати. Наші вікна світилися, мати нас чекала. Сиділа сама за столом і чекала.
— Не спитала, чи прибирати зі столу,— мовила вона.— Чи, може, ще поїсте?
— Поїмо і вип’ємо,— сказав батько.— Можна якусь ніч і не поспати. Але чи не ліпше у тиші?
Телевізор був умикнутий, там передавали якийсь галасливий концерт.
— А я хочу подивитися,— мовила мати,— бо ви, чоловіки, такі нудні!
Хто любив казати подібну фразу? Звісно ж, Лариса. Зрештою, я знав матір більш позірно, як з глибини, більш у побуті, як у душевному спілкуванні. Зирнув на неї уважніше: всміхалася до мене самими очима.
Телевізор ми залишили не вимкнутим. До настрою щойно відбутої розмови ота штучно організована веселість увіч не підходила з її шумом, гамом, банальним співом, не менш банальними жартами й обличчями, але матері все те подобалося. Ну і хай! Ми випили, поїли і відчули втому — вже не було більше сили ні їсти, ні пити. Я це побачив по батькових притлумлених очах — були посоловілі, і тільки на дні їх вряди-годи спалахували іскорки; він, очевидно, й досі переживав те, про що мені говорив. Але вже був здоланий ніччю, їжею, трунком, так само, зрештою, і я. Мати миттю відчула цей наш настрій.
— Прибирати зі столу?
— Прибирай,— сказав батько.— Я вже Новий рік зустрів.
— А я ще телевізора подивлюсь,— мовила мати.
— Постели нам у тій кімнаті, а сама дивись,— сказав батько, позіхаючи.
Мати пішла стелити, а ми залишилися знову сам на сам.
— Як же тобі ведеться в тому Києві? — спитав батько.
— Приживаюся,— всміхнувся я.— То чудове місто.
— А нам без тебе самотньо,— сказав батько.— Відверто кажучи, мені не хотілося б, аби ти нас покидав... Але рано чи пізно... Принаймні знатимеш, що в тебе є куди повернутися. І що ти не бездомний блукач.
— Так,— сказав я.— Сьогодні це відчув.
— І слава Богу! — коротко мовив батько.
Він уже засинав. Загалом, трунків уживав мало, а коли вживав, то його відразу ж після невеличкого збудження тягло на сон. Зараз уже не
