З ким би побігати - Давид Гроссман
— Я з нею незнайомий, — пробурмотів Асаф. — Я її не знаю. Правда.
Запала довга мовчанка. Асаф і черниця дивилися один на одного, як іноземці, що вкрай потребують перекладача. Раптом собака гавкнув, і вони одночасно зморгнули, ніби прокинулися від закляття. У голові Асафа повільно ворочалися думки: Тамар — це, мабуть, та сама «молода панянка», про яку говорив торговець піцою, та сама, що з велосипедом, — може, вона розвозить піцу по храмах... Еге ж, тепер усе ясно, думав він, чудово знаючи, що нічого не ясно, але все це його вже не обходить.
— Розумієте, я тільки приніс піцу. — Він поставив білу картонну коробку на стіл і швиденько відступив, щоб старушенція не подумала, ніби він теж збирається тут поласувати...
— Піца, піца! — вибухнула черниця. — Годі вже про піцу! Я про Тамар його питаюсь, а він про піцу все рече! У яких краях ти її пострічав? Кажи зараз же!
Асаф мимоволі втягнув голову в плечі. Її страх швидко пощез, і запитання сипалися одне за одним, немов удари маленьких кулачків:
— Як се ти баєш, що ти її не відаєш? І не дружочок ти їй, і не родич? А глянь-но мені в очі!
Асаф підвів очі, чомусь відчуваючи себе під її в’їдливим поглядом трішки дурисвітом.
— І вона не спорядила тебе, щоб радість мені дарувати? Щоб я не вельми за неї потерпала? Одну мить! Цидулка! Дурепа я, звичайно ж, цидулка!
Черниця кинулася до коробки, відкрила її, заглянула під піцу і з дивним хвилюванням почала читати рекламу піцерії, немов шукаючи натяку між рядків, і, не знайшовши, змінилася на виду.
— Нема навіть маленької писульки? — прошепотіла вона, нервово заправляючи сиві пасма під чорну вовняну шапочку. — Але, може, оповістка на устах? Що вона попросила тебе спом’янути? Постарайся, благаю тебе, се важливо, вельми важливо. Звичайно, вона повеліла сказати мені дещо, правда ж?
Її очі були прикуті до його губів, неначе вона намагалася викликати бажані слова.
— А чи повеліла переказати, що все там благоліпно залагодилось? Га, правильно? Що небезпека минула? Так і сказала тобі? Чи не так?
Асаф подумав, що зараз він являє собою точну ілюстрацію до слів його сестрички Реллі: «Твоє щастя, Асафі, — з такою фізіономією, як у тебе, гірше завжди позаду».
— Але зажди хвильку! — Очі черниці звузилися. — Ти, часом, не з них, боронь боже, з отсих вовкулаків? Кажи, нарешті, ти з отсих? То знай, що я, мосьпане, не боюся!
І вона тупнула так, що Асаф відскочив.
— Що ти, язика проковтнув? Що ти з нею сотворив? Я отсими ось дланями розтерзаю тебе на шматки, якщо ти хоч перстом доторкнувся до моєї дівчинки!
Тут собака раптом заскавулів, Асаф здригнувся, присів навпочіпки і став гладити його обома руками. Але собака продовжував скавуліти, тремтячи всім тілом і нагадуючи дитину, що опинилася між розсвареними батьками і не здатна більше терпіти цього. Без вагань Асаф простягнувся на підлозі поруч з ним, гладячи, обіймаючи, шепочучи на вухо. Він мовби й забув, де він зараз, забув про черницю, він виливав усю свою ніжність на цю нещасну, спантеличену псину. А черниця мовчки, здивовано дивилась на цього напівдорослого хлопця, пильно вдивлялася в його серйозне дитяче обличчя з чорним чубчиком, з рідкими підлітковими прищиками.
Але тут до Асафа дійшли її слова, він швидко підвів голову:
— То вона — дівчинка?
— Що? Хто? Так, дівчинка... ні, діва. Десь так як ти...
Черниця відкашлялась, легкими дотиками пальців пробігла по своєму обличчю, не зводячи очей з Асафа — дивлячись, як він утішає і урезонює собаку, терпляче і ніжно розгладжуючи собачі схлипи, аж поки остаточно вгамував їх і поки карі собачі очі засвітилися знову.
— Ну все, все, ось бачиш — усе гаразд, — пробурмотів Асаф, потім підвівся і знову замкнувся в собі.
— Ну хоч розтлумач ти мені, — сказала черниця вже зовсім іншим тоном, у якому відчувалися лише гіркота і розчарування. — Якщо ти її не знаєш, то як же ти здогадався принести сюди недільну піцу? І як отся собачка дозволила тобі вести її? Адже нікому в цілому світі, нікому, окрім Тамар, вона не далася б себе прив’язати. Чи ти таке немовля Соломон, що знається на мові тварей земних?
Задерши маленьке підборіддя, вона вимогливо чекала на відповідь. Асаф невпевнено промимрив, що, мовляв, ні, ніяка це не мова тварей земних, а просто... як би сказати... Коли чесно, він розумів далеко не все з того, що говорила черниця. Вона так швидко торохтіла, вставляла якісь чудернацькі словечка, і мова у неї була з якимсь придихом — як у дуже-дуже старих єрусалимців, та й взагалі, на відповіді вона не чекала, сипала все новими й новими запитаннями.
— Одначе ти, врешті, отверзеш уста свої? — нетерпляче випалила вона. — Панагія му![2] Допоки ти ковтатимеш язика свого?
Асаф стріпнувся і розповів коротко, що він працює в мерії і що цього ранку...
— Зажди хвилиночку! — обірвала його черниця. — Що ти мчишся? Не второпаю я: ти ж
