Цього ви не знайдете в Яндексі - Артем Чех
Якби ж то...
8
Чим займався Фєдя у сімдесяті, я, чесно кажучи, і не знаю... Знаю лише, що у середині сімдесятих він, майже непитущий, запив. Причому нікому не була відома причина. Прадід просто прокинувся одним прекрасним сонячним ранком, узяв у руки пляшку і запив. Сильно, потужно, виразно. Причому цей алкогольний неофіт бухав наодинці, не підпускаючи до себе нікого. У той самий час вирішив він вирощувати троянди. Накупив з десяток книжок про троянди. Вирощування і догляд. І на своїй ділянці у чотири сотки, яка прилягала до будиночку, що в провулку Ломоносова, 92, Фєдя розбив розарій. Він бухав і дивився на троянди. Просто сидів у шезлонгу, дудлив водяру і споглядав за тим, як цвітуть троянди, як розпускаються бутони, як гине тлінь під тютюновою отрутою... Так продовжувалося два роки, поки одного такого ж сонячного ранку він не прокинувся і навіть не доторкнувся до пляшки. Троянди згинули, а прадід просох.
І ніхто, навіть баба Шура, не знали, що саме спонукало її чоловіка взятися за пляшку і що спонукало покинути пиття... Але потім уже, після запою, коли всетаки випадав час на якісь сімейні або просто державні свята, прадід міг дозволити собі випити грамів сто. Після чого він розкисав і вдавався у сороміцькі розповіді про свою молодість, де і з ким він придавався розпусті, кого кохав, а кого просто безжально використовував для задоволення своїх плотських потреб. І це мені нагадує мене самого. Якось приїздив я до одного з українських міст, де ненароком закохався в одну дівчину. Ну, буває так... сам того не очікуєш, аж раптом — хоп! — і все...
У нас там була невеличка компанія. Усі як один художники і літератори, аж, чесно кажучи, нудно. В однієї дівчини, яка була родом з Прилук, у цьому місті був багатенький дядечко, який презентував їй трикімнатну обставлену квартирку, де ми всі, ясна річ, зависали. Я зупинявся в неї, коли приїздив до цього міста. На лоджії у неї стояли два великі фотелі. І завжди, коли напивався, я брав за руку оту свою дівчину, вмощував її у фотель, сам сідав поруч і розповідав їй про своїх колишніх. Що цікаво, дівчині це реально подобалось, вона виловлювала якесь незрозуміле для мене задоволення, свій власний, міщанський мазохізм. Однак це було не дуже й часто. По-перше, це було в іншому місті, куди я приїжджав, можливо, не дуже рідко, але все ж таки приїжджав туди, а не мешкав там, а по-друге, я майже не п’ю. Як тоді, так і зараз. Але, чесно кажучи, буває, зриваюсь, видзвонюю одного свого знайомого, прихильника гурту ДДТ, творчості Майка Науменка (майже Йогансен) та Олександра Башлачова. Ми з ним напиваємось до свинячого вереску, йдемо на горезвісний Майдан у «трубу» й шукаємо пригод на свої сраки. Мій знайомий, маючи неабиякий шнобель, поважною ходою розгулює «трубою» і єрепенить, що він єврей, і, скіни, де ви поховались. Але, за іронією долі, усі тамтешні скіни боягузи, а нариватися на двох п’яних ідіотів не всім кортить.
Хоча, буває, все ж таки нариваємось ми, нас віддухопелять так, що аж іскри із очей летять. Але який це, зрештою, кайфовий екстрим? Якщо ну страшенно хочеться напитися, а його, я маю на увазі знайомого, немає вдома чи він просто зайнятий, я роблю собі такі інтелігентні посиденьки в «Купідоні» або ж у «Бабуїні», куди приходжу, заздалегідь випивши два слоїка пива. У самій кав’ярні інтелігентно вмощуюсь, замовляю пива, потім ще, ще... І коли я розумію, що для такої місцини маю ну вже дуже неінтелігентний вигляд, я на всі гроші, що залишились, на знак виправдання, символізуючи якесь богемне волочіння, купую книжки... Ну вибачте, виправдовуюсь я, ну такий от я, курва, інтелігент...
9
Євген Плужник. Єдиний, кого я поважаю із МАРСу, і, можливо, єдиний із «розстріляних», ким би захоплювався до останньої секунди свого нікчемного життя, якби не гаряча пристрасть до російської літератури, у якій одна Цвєтаєва з Маяковським перекривають всю українську літературу від Сковороди з Котляревським до Драча з Олійником. Чи нє, не перекривають? Ну тоді додамо до них Антон Палича... Все, труба українській літературі...
Повернімося до Плужника. Євген Плужник (1898—1936), якого прадід Фєдя називав туберкульозним клоуном, звичайно ж є вже ну надто неординарною постаттю для української літератури. Силами у такій неординарності з Плужником могла помірятись хіба що Леся Українка, яка до «розстріляних» має таке ж відношення, як і я. Дід Воло, який не захоплювався нічим, окрім історичних романів, усе ж не поділяв точки зору свого батька, а одного разу вони навіть побилися. Це було тоді, коли Фєді було вже сімдесят, а саме у 84-му році. З-за кордону до їхнього сімейства на Ломоносова, 92, потрапила цікава книжка, точніше, не книжка, а добірка часописів, узятих у мідну палітурку. Це були канадійські часописи, які випускала тамтешня діаспора. Датувалися журнали 56-м роком. Друкували там переважно «розстріляних» та якихось графоманів, які, можливо, народилися вже там, у Канаді. Серед багатьох прізвищ поетів, яких прадід Фєдя знав навіть особисто, було прізвище Плужника, яке для діда Воло стало відкриттям. Саме тоді й відбулася бійка між отцамі і дєтьмі...
Чесно кажучи, зараз я сприймаю цю бійку дещо неоднозначно. Зрозумійте правильно, якби бійка відбулась через, скажімо, Тичину або Стуса, я б навіть і не згадав, а тут — Плужник, який, як було наведено вище, є ніким іншим, як моїм улюбленцем. Загалом, це не має нікого цікавити, окрім мене, тому що Плужник — мій і більш нічий, це по-перше, а по-друге, через півроку після бійки народився я.
Залишилося у мене всього три світлини, де я сиджу у Фєді на руках. Сприйняв Фєдя моє народження якось прохолодно, навіть майже не додав значення моєму вилуплюванню...
— Та біс його знає, — сказав прадід, довідавшись про моє народження.
І справді, йому було абсолютно начхати на мене, на мого волохатого тата, свого онука, на свого сина, мого діда, на свою дружину бабу Шуру, а тим більше на мою турботливу маму й усіх її родичів...
Дід ламався, як маленька дитина, коли його попросили сфотографуватися зі своїм першим правнуком, тому що другого правнука він так і не дочекався...
Помер дід у 88-му, коли мені було три рочки. Після його смерті мені залишився невеличкий спадок. А саме — ті канадійські часописи, його
