Кімната - Емма Донохью
— Обіцяєш?
— Обіцяю, — каже вона, розплющуючи очі.
Ма відрізує мені здоровецький шматок торта, а я, коли вона відвертається, цуплю всі п’ять шоколадок — дві червоні, рожеву, зелену й синю.
Ма вигукує:
— О ні, ще одна пропажа! Як же це сталося?
— Ти вже ніколи не взнаєш, ха-ха-ха, — відповідаю я голосом Шахрая з мультику про Дору, коли той щось у неї краде.
Я беру одну червону шоколадку і підношу до рота Ма; вона хапає її передніми зубами, не зовсім ще гнилими, і, всміхаючись, хрумає.
— Дивись, — показую я їй. — У моєму торті лишилися вм’ятини там, де були шоколадки.
— Схожі на кратери, — каже Ма і кладе свій палець в один з них.
— Що таке кратери?
— Це такі діри, де щось сталося. Наприклад, виверження вулкана, вибух чи ще що.
Я кладу зелену шоколадку назад у кратер і рахую:
— Десять, дев’ять, вісім, сім, шість, п’ять, чотири, три, два, один — бум!
Шоколадка злітає в Космічний Простір і потрапляє простісінько мені в рота. Мій іменинний торт — найліпша річ, яку я їв коли-будь.
Ма не хоче більше їсти. Дахове Віконце вбирає в себе все світло і стає майже чорним.
— Сьогодні весняне рівнодення, — каже Ма. — Я пам’ятаю, що того ранку, як ти народився, так казали в Телевізорі. Того року в березні також іще лежав сніг.
— Що таке рівнодення?
— Це такий день, коли кількість темряви дорівнює кількості світла.
Через торт дивитися Телевізор уже надто пізно. На годиннику — восьма тридцять три. Викот мало не відриває мені голови, коли Ма стягує з мене жовту кофту з відлогою. Я вдягаю свою спальну футболку і чищу зуби, а Ма тим часом зав’язує мішок зі сміттям і кладе його біля Дверей разом з нашим списком, що його написав я. Сьогодні в ньому таке: «Будь ласка: макарони, сочевиця, тунець, сир (якщо не дуже багато $). Джек. Дякую».
— А можна попросити винограду? Він же корисний для нашого здоров’я.
І Ма дописує внизу: «Виноград, якщо можл. (чи будь-яку свіжу або консервовану садовину)».
— Розкажи мені якусь історію.
— Тільки коротеньку. Хочеш про... Імбирного Джека?
Ма розповідає дуже швидко і смішно; Імбирний Джек вистрибує з печі, котиться собі й котиться, і ніхто його не може піймати: ні бабуся, ні дідусь, ні молотники, ні плугатарі. Та зрештою, через свою тупість, він дозволяє лисиці переправити себе через річку, і вона його тут-таки гамає.
Якби я був зроблений з тіста, то сам себе з’їв би, щоб не дістатися нікому.
Ми хутенько читаємо молитву, склавши руки разом і заплющивши очі. Я молюся, щоб Іван Хреститель і дитя Ісус прийшли погратися з Дорою та Чобітком. Ма молиться, щоб сонечко розтопило сніг на Даховому Віконці.
— Можна мені трошки моні?
— Завтра зранку, щойно прокинешся, — каже Ма, натягаючи спальну футболку.
— Ні, я хочу сьогодні.
Вона киває на Годинника, що показує восьму п’ятдесят сім; до дев’ятої лишилося тільки три хвилини. Тож я біжу в Шафу, лягаю на свою подушку і кутаюсь у Ковдру, сіру й пухнасту, з червоним кантом. Просто наді мною висить малюнок мене, я про нього вже й забув. Ма просуває до мене голову.
— Три цьомики?
— Ні, для пана П’ятилітка — п’ять.
Вона цьомає мене п’ять разів і зі скрипом зачиняє дверцята.
Зі щілин пробивається світло, і я можу бачити деякі свої частини на малюнку: риси, як у Ма, і ніс, схожий тільки на мій власний. Я притискаюся рукою до паперу — він шовковистий на дотик. Я випростуюся так, що моя голова і ноги впираються в стінки Шафи. Я слухаю, як Ма вдягає свою спальну футболку і п’є болегамівні пігулки — на ніч завжди дві штуки, бо каже, що біль — наче вода — розливається по тілу, тільки-но лягаєш у Ліжко. Ма спльовує зубну пасту.
— Нашого Зака обгавкав собака, — починає вона.
Я придумую своє:
— Наша За плечима зниза.
— Наш Ебенозер заліз у бульдозер.
— Наша Дора пішла до мора.
— Це фальшива рима, — каже Ма.
— О ні! — стогну я, немов Шахрай. — Наш малий Ісусик хоче сиру кусник.
— Наша Ложка — справжня ворожка.
Місяць — це срібне обличчя Бога, що з’являється тільки в особливих випадках.
Я сідаю й притуляюся обличчям до щілини. Я бачу шматочок вимкненого Телевізора, Унітаз, Ванну, мій зжолоблений малюнок синього восьминога і Ма, що кладе наш одяг назад у Комод.
— Ма?
— Хм-м?
— А чому ти ховаєш мене, як шоколадки?
Я думаю, що Ма сидить на Ліжку. Вона говорить тихо, я насилу її чую:
— Просто я не хочу, щоб він тебе бачив. Коли ти був зовсім маленький, я завжди загортала тебе в Ковдру перед його приходом.
— А що, мені буде боляче?
— Чого це?
— Того, що він побачить мене.
— Ні, ні. Лягай уже спати, — каже мені Ма.
— Розкажи про жуків.
— Спи й насни гарні сни, а жуків усіх жени[7].
Жуки невидимі, однак я розмовляю з ними, а іноді й рахую їх; минулого разу я дістався до трьохсот сорока семи. Я чую, як клацає вимикач, і світло тієї ж миті гасне. Судячи зі звуків, Ма забирається під Перину.
Подеколи вночі я бачив Старого Ніка крізь щілину, але не всього й не зблизька. Його біляве волосся спадає лише до вух. Можливо, його очі здатні обернути мене на камінь. Зомбі кусають дітей, щоб оживити їх; вампіри висисають з дитячих тіл кров, аж поки ті м’якнуть; людожери підвішують малечу за ноги й обгризають до кісток. Велетні також можуть бути погані, — «чи він живий, а чи вже мрець — з його кісток спечу хлібець», — але Джекові все-таки вдалось утекти з золотою куркою: він швидко-швидко спустився бобовим стеблом униз. Велетень почав спускатися за ним, проте Джек крикнув, щоб мама пронесла йому сокиру — це неначе ніж, тільки більший. Джекова мама побоялася зрубати бобове стебло самотужки, та коли Джек опинився на землі, вони зробили це разом; велетень розбився, і всі його нутрощі вивалилися назовні — ха-ха. Відтоді Джека називають підкорювачем велетнів.
Цікаво, чи заснула вже Ма?
У Шафі я