Незнайомка з Вілдфел-Холу - Енн Бронте

– Борони Боже, щоб я так думав! – нарешті перервав її я.

– Тоді ви, напевне, думаєте, ніби вони обоє такі слабкі і схильні помилятися, що найменша помилка, сама лише тінь розбещення зруйнує жіночу душу, а чоловічий характер зміцніє, бо його освіта належним чином завершиться невеликим практичним знайомством із забороненими речами. Такий досвід буде для нього (використавши банальне порівняння), як буря для дуба, що може розвіяти його листя, поламати галуззя, але зміцнить коріння і стовбур. Ви хотіли б, щоб ми заохочували своїх синів перевіряти все на власному досвіді, а наші дочки не повинні отримувати користі навіть від чужого досвіду. А я зараз хотіла б, щоб обоє отримали таку користь від чужого досвіду, а також від заповідей вищої влади, щоб вони заздалегідь вміли відкидати лихе та обирати добре і не потребували ніяких експериментальних доказів гріха. Я не відправила б дівчину в світ беззбройною і без щонайменшого уявлення про пастки, які будуть на її шляху; я й не подумала б стежити нею та охороняти її, щоб вона, позбавлена почуття самоповаги самодостатності, не втратила здатності чи бажання слідкувати за собою і охороняти саму себе. Що ж до мого сина, то якщо на нього чекає перспектива стати тим, кого ви називаєте світською людиною – тим, який «бачив життя» і пишається своїм досвідом, хоча цей досвід мав би послужити для того, аби з часом постатечнішати і стати корисним і шанованим членом суспільства, – то, як на мене, краще б він завтра помер! Краще б помер! – щиро повторила вона, притискаючи до себе сина і палко цілуючи його чоло.

Він уже полишив сетера і стояв біля материного коліна, зазираючи їй в обличчя і з мовчазним подивом слухаючи її незрозумілу промову.

– Гаразд! Гадаю, останнє слово завжди має бути за вами, пані, – сказав я, коли вона підвелася і почала прощатися із моєю матір’ю.

– Ви можете казати що завгодно, та я не можу лишитися, щоб слухати вас.

– Ні, це виглядає так: ви сприймаєте стільки аргументів, скільки бажаєте; а решта може говоритися на вітер.

– Якщо ви так палко бажаєте поговорити більше на цю тему, – відповіла вона, прощаючись із Розою, – то приходьте до мене в гості, і я вислухаю вас так терпляче, як вам захочеться. Краще, щоб мені читали лекції ви, ніж вікарій, тоді не так мені дошкулятимуть докори сумління, бо наприкінці розмови я скажу вам, що моя власна думка залишилась такою ж, як на початку, – і так само було б, я певна, з будь-яким іншим логіком.

– Так, звісно, – відказав я, вирішивши бути таким же провокуючим, як і вона, – бо коли леді погоджується вислухати аргумент, що суперечить її власній думці, то завжди вирішує наперед заперечити йому – слухати лише тілесними вухами, а розумові органи залишати рішуче недоступними для найсильнішої аргументації.

– Доброго вам дня, містере Маркгаме! – сказала зі співчутливою посмішкою моя прекрасна антагоністка й, не удостоївши мене жодним подальшим запереченням, легенько вклонилася і вже хотіла була йти, аж син із дитячим зухвальством зупинив її, вигукнувши: «Мамо, ти не потисла руку містерові Маркгаму!»

Вона засміялася і, обернувшись, простягла мені руку. Я недоброзичливо потис її, бо був роздратований несправедливістю, яку вона виявила до мене від початку нашого знайомства. Не знаючи нічого про мій справжній характер і принципи, вона ставилася до мене упереджено і, здавалося, прагнула продемонструвати, що була про мене набагато нижчої думки, ніж я про себе. За своєю натурою я був уразливий, а то воно не розсердило б мене так. Може, я був трохи зіпсований своїми матір’ю, сестрою та ще деякими знайомими леді, – та жевжиком я не був, у чому й зараз переконаний, хоча ти, може, й іншої думки про мене.

Розділ IV

Наша вечірка 5-го листопада минула дуже добре, хоча пані Грем так і не скористалася нашим запрошенням. Та якби вона була присутня, то поміж нами, напевне, було б менше щирості, свободи і веселощів.

Моя мати, як завжди, була веселою і балакучою, завзятою і добротливою і завинила хіба тим, що надто вже прагнула ощасливити своїх гостей, тож декотрі з-поміж них мусили робити те, що не було до їхньої уподоби: споживати страви чи питво, що насправді не смакували їм, або сидіти біля коминка, або розмовляти, хоч їм хотілося помовчати. Втім гості витерпіли це, бо у всіх був святковий настрій.

Містер Мілворд був неперевершений у повчальних жартах, помпезних анекдотах та пророчих промовах, які він роздавав для напучення усіх гостей, а також конкретно для милої місіс Маркгам, ввічливого містера Лоренса, статечної Мері Мілворд, тихого Ричарда Вілсона, а також прозаїчного Роберта, що були найуважнішим його слухачами.

Місіс Вілсон тріщала, мов сорока, базікаючи про свіжі новини і давні скандали, супроводжуючи їх тривіальними питаннями і ремарками, а також неодноразовими зауваженнями, сказаними, либонь, з єдиною метою – відмовити навіть у хвилинному відпочинку своїм невтомним органам мовлення.

Вона принесла з собою плетіння, і, здавалося, її язик побився об заклад із пальцями, що перевершить їхній швидкий і безперервний рухом.

Її дочка Джейн, звичайно ж, зі шкури пнулася, щоб бути граційною й елегантною, дотепною і спокусливою; бо всіх присутніх тут леді їй треба було перевершити блиском, а всіх джентльменів зачарувати, зокрема, полонити і підкорити містера Лоренса. Її маленькі хитрощі, спрямовані на його підкорення, були надто вже тонкі й невловні, щоб я їх помітив; але я думав, що вона мала якесь почуття переваги над іншими, а також відзначалася витонченою манірністю й нещирою соромливістю, які зводили нанівець всі її переваги; а після того, як вона пішла, Роза витлумачила мені її різноманітні погляди, слова і дії з такою проникливістю і різкістю, що я страшенно здивувався як жіночим хитрощам, так і проникливості своєї сестри, а також запитав себе, чи вона, бува, теж не накинула оком на сквайра, – втім не звертай уваги, Гелфорде: не накинула.

Ричард Вілсон, молодший брат Джейн, сидів у кутку, вочевидь, у доброму гуморі, але мовчазний і соромливий, із помітним бажанням уникнути уваги, а натомість слухати і спостерігати за іншими: і, хоча він почувався трохи ніяково, та був би досить щасливим, якби моя мати могла дати йому спокій; але вона постійно переслідувала його своєю увагою, пропонуючи йому різноманітні закуски, наче він був надто боязким, щоб пригоститися самому, і змушуючи його через