Незнайомка з Вілдфел-Холу - Енн Бронте
– Віддайте дитину! – сказала вона голосом, що не гучніший був од шепоту, але вражав своєю силою, а потім, схопивши хлопчика, відірвала його від мене, ніби в моєму дотику була якась страшна зараза, і завмерла, однією рукою міцно стискаючи хлопчикову руку, а іншу тримаючи у нього на плечі й утупивши в мене великі, блискучі темні очі – була вона геть бліда, захекана і тремтіла від хвилювання.
– Я не кривдив дитини, пані, – відказав я, не знаючи, що мені робити, дивуватися чи ображатися. – Хлопчик упав зі стіни й мені пощастило спіймати його і запобігти навіть не знаю якій катастрофі.
– Прошу вибачення, сер, – затинаючись, сказала вона і раптом заспокоїлася – світло розуміння, здається, пробилося до її затьмареного духу, і легкий рум’янець залляв її щоки, – я вас не знала та й подумала…
Вона нахилилась, щоб поцілувати дитину, і з любов’ю обняла її рукою за шию.
– Ви думали, що я мав намір викрасти вашого сина?
Збентежено засміявшись, вона погладила його по голові й відповіла:
– Я не знала, що він хотів перелізти через стіну. Здається, я маю честь говорити з містером Маркгамом? – раптом додала вона.
Я вклонився, але наважився запитати, звідки вона знає мене.
– Ваша сестра приходила сюди кілька днів тому із місіс Маркгам.
– А що, між нами така велика схожість? – запитав я, трохи здивувавшись і не надто втішившись від цієї думки, хоча й слід було.
– Здається, ви схожі з нею очима й кольором обличчя, – відповіла вона, трохи підозріло вивчаючи моє обличчя, – і, здається, я бачила вас у церкві в неділю
Я всміхнувся. Чи в цій усмішці було щось прикре для неї, чи у згадках, які вона збудила, але її обличчя знову прибрало того холодного гордовитого виразу, який викликав у мене таку невимовну огиду в церкві, – виразу обуреного презирства, який так легко і невимушено лягав на її обличчя, що виглядав цілком природним і ще більше провокував мене, бо я не думав, що він мене так зачепить.
– Доброго ранку, містере Маркгаме! – сказала вона і пішла зі своєю дитиною у сад; а я повернувся додому, розгніваний і незадоволений – сам не знаю чому, тож і не намагатимуся тобі це пояснити.
Зайшовши додому, щоб заховати свою рушницю та зроблену з рогу порохівницю і дати кілька необхідних вказівок одному з наймитів на фермі, я попрямував до будинку вікарія, щоб утішитися та заспокоїти свій збентежений настрій у компанії Елізи Мілворд. Як водиться, вона вишивала (манія на берлінську шерсть тоді ще не почалася), а її сестра сиділа біля коминка з кішкою на колінах і церувала панчохи.
– Маріє, забери їх геть! – казала Еліза, коли я заходив до кімнати.
– Чого б то я мала це робити! – флегматично відказала сестра, а моя поява завадила подальшій дискусії.
– Вам так не пощастило, містере Маркгаме! – зауважила молодша сестра, кинувши на мене один зі своїх лукавих поглядів. – Тато щойно поїхав до парафії і хтозна чи й за годину повернеться!
– Нічого! Спробую провести кілька хвилин з його дочками, якщо вони мені дозволять, – сказав я, підсовуючи стільця до вогню і без запрошення сідаючи на нього.
– Ну, якщо ви будете дуже хорошим і розважатимете нас, то ми не заперечуватимемо.
– Хай ваш дозвіл буде без усяких умов, бо я прийшов шукати втіхи, а не давати її, – відповів я.
Однак я подумав, що варто докласти незначних зусиль і зробити свою компанію приємною для панночок; і ті зусилля виявилися досить успішними, бо міс Еліза ніколи не була у кращому настрої. Ми були задоволені одне одним і зуміли підтримувати веселу і жваву, хоча й не дуже глибоку розмову. Це було трохи краще, ніж тет-а-тет, бо міс Мілворд майже не розтуляла рота, хіба задля того, щоб поправити якесь випадкове твердження чи перебільшені слова своєї сестри, а одного разу попросила її підняти бавовняну кульку, яка закотилася під стіл. Проте я зробив це сам, бо так воно належало із чемності.
– Дякую, містере Маркгаме, – сказала вона, коли я подав їй кульку. – Я б сама її взяла, просто не хотіла турбувати кішку.
– Мері, люба, це не може слугувати для тебе вибаченням в очах містера Маркгама, – сказала Еліза. – Він ненавидить котів, причому так само щиро, як і старих дів. Чи не так, містере Маркгам?
– Гадаю, цілком природно для нашої нелюб’язної статі не любити цих створінь, – відповів я, – бо ви, леді, оточуєте їх такими пестощами.
– Благослови, Боже, цих любих звірят! – вигукнула вона в раптовому нападі ентузіазму і засипала улюбленця своєї сестри зливою поцілунків.
– Не треба, Елізо! – нетерпляче її відштовхуючи, сказала міс Мілворд.
Але мені вже пора було іти: хоч як я поспішав, та все одно запізнювався на чай, а моя мати полюбляла порядок і пунктуальність.
Моя гожа подруга вочевидь не хотіла прощатися зі мною. Я ніжно потис на прощання її маленьку долоньку; а вона відплатила мені однією зі своїх найніжніших усмішок і одним з найчарівніших поглядів. Я пішов додому дуже щасливий, з серцем, повним самовдоволення та кохання до Елізи, яке аж через край перехлюпувало.
Розділ III
За два дні потому місіс Грем відвідала Лінден-Кар, що суперечило Розиним очікуванням, яка плекала думку, що таємнича жителька Вілдфел-Холу буде геть ігнорувати звичні ритуали цивілізованого життя, – і цю
