Проби - Мішель Монтень

заслуговую на ім'я та славу. До звичних прикрощів, якими це для мене обертається (з огляду на щоденну потребу в пам'яті Платон цілком слушно називає її великою і могутньою богинею), долучається ще й таке: у моєму краї, коли хочуть когось назвати безрозумним, кажуть, що він безпам'яткий, отож щоразу, як я скаржуся на свою пам'ять, мене картають і висміюють, немовби я зізнався у бракові третьої клепки в голові. Люди не бачать різниці між пам'яттю і розмислом. Гарно ж я виглядаю за такого підходу! А тим часом досвід підказує, що добра пам'ять часто, навпаки, уживається з поганою тямою. От і кажи після цього, що люди до мене справедливі! Несправедливі вони до мене і в іншому розумінні: найліпше, що я вмію, це бути вірним другом, а тим часом словом на означення моєї хвороби послуговуються як синонімом невдячності. Про мої почуття судять з моєї пам'яті; природна хиба стає, отже, хибою душевною. «Він забув (кажуть вони) виконати таке-то прохання і таку-то обіцянку. Він забува своїх друзів. Він не згадав, що з дружби до мене мав зробити те-то й те-то, замовити слівце чи перемовчати про те-то й те-то». Певна річ, я можу легко щось забути, але свідомо знехтувати приятелеве доручення — оце вже ні, я не такий. Нехай світ задовольняється одною моєю бідою і хай із неї не робить навмисної злостивості, такої чужої моїй вдачі.

А проте є тут і дещиця потіхи. По-перше, завдяки своїй ваді я зумів зцілитися від гіршого зла, що могло легко осісти в мені, а саме від шанолюбства, оскільки хвороба пам'яті є надсильним тягарем для того, хто хоче бути причетним до всього, що діється у світі. Ба більше, це нездужання зміцнювало в мені (про такий феномен свідчить і чимало прикладів із життя природи) інші здібності мірою того, як сама пам'ять занепадала; і тут нема нічого дивного, бо якби завдяки пам'яті у моїй голові були завжди приявні чужі думки та вигадки чужого розуму, я міг би приспати та виснажити свою тяму і свою кебету, ступивши у тропу інших, замість вправляти і розвивати свої власні сили. Крім того, мова моя стисліша, бо пам'ять має укладистіший шпихлір, ніж вимисел. А ще, бувши пам'ятким, я оглушив би всіх приятелів своєю базіканиною, бо згадані мною предмети підсичували б притаманний мені хист крутити і розпоряджатися ними, заохочуючи і розпалюючи мої роздебендювання. А така балакучість — справжнє нещастя. Я дізнав це на власному досвіді, спілкуючися з деякими друзями: мірою того як пам'ять відтворює події чи речі докладніше і живіше, вона відбігає від оповіді, обтяжує її зайвими подробицями, і якщо оповідь сама собою добра, вони зіпсують її красу, а якщо кепська, то нам доводиться клясти жвавість їхньої пам'яті чи плутанину в їхній голові. Ба! Нелегка це річ — завершити чи урвати свою балачку, якщо ти надміру розходився. Нема кращого способу випробувати силу свого коня, як осадити його на всьому бігу. Навіть серед тямущих людей трапляються такі, що й хочуть, а не годні стримати свій порив. І поки вони пнуться відшукати пункт, де можна б нарешті пристати, вони крутяться по колу, тягаючи ноги, наче люди геть здорожені. Справжній пострах тут діди, які пам'ятають про бознаколишнє, але забувають, що всім уже вуха натуркали своїми оповідками. Я не раз бував свідком, як прецікаві історії робилися в устах сідоглавого пана страшенно нудними, бо кожного слухача ними вже частовано сотки разів.

По-друге, я знаходжу для себе потіху і в тім, що менше пам'ятаю про заподіяні, як мовив старожитній автор, мені урази. Годилося б мені завести підповідача, наслідуючи Дарія, який, щоб не забути кривди, завданої йому атенцями, звелів пахолкові щораз, як він сідатиме до столу, тричі співати йому над вухом: «Царю, пам'ятай про атенців». Із другого боку, місця, де я вже побував, або прочитані книги завше чарують мене свіжістю.

Недарма кажуть, що хто не дуже пам'ятливий, тому нелегко в брехунівку заїздити. Я добре знаю, що граматики вбачають різницю між мовленням неправди та брехнею і розтлумачують, що мовити неправду це означає говорити криво, але в добрій вірі; а також, що слово «брехати» латиною, з чого пішло наше французьке, означає сливе те саме, що «йти супроти свого сумління». Тут я маю на увазі, зокрема, тих, хто каже одне, а про себе знає інше. А такі або вигадують геть-чисто все, або лише приховують чи спотворюють правду. Але, приховуючи або спотворюючи її, вони неодмінно заженуть себе на слизьке, як доведеться їм розповідати про це ще і ще. Оскільки сама річ, так як вона є, найперша відклалася в пам'яті й закарбувалась у ній шляхом пізнання, а відтак і знання, вона не може не оживати щоразу в їхній уяві, й цей первісний образ потроху витісняє з пам'яті вигадку, не таку стійку й міцну, як він, бо його подробиці, воскрешаючи раз у раз у нашій голові, каламутять спогад про вигадане і спотворене. Зате тоді, коли все сказане суцільна вигадка і в ньому нема якихось суперечних одне одному вражень, вигадники можуть не так боятися попастися. А все ж і тут, оскільки щось просто вигадується, оскільки це щось — фантом, воно легко стирається в пам'яті, якщо не досить чіпке.

Приклади таких курйозів я бачив не раз, і що дуже втішно, саме у тих, хто зробив своїм ремеством низати слова так, аби вони допомагали у справах або лестили можним особам, до яких апелюється. А що околичності, до яких вони ладні принатурювати душу та сумління, дуже мінливі, то свою мову доводиться без кінця-краю присмачувати: от і виходить, що та сама річ подається раз сірою, раз — жовтою; для тієї особи так, а для тієї так. Якщо ці особи порівняють такі несхожі між собою свідчення, то в що обернеться мистецтво цих злотоустів? Не кажучи вже про те, що нерідко вони самі з неуважності зраджують самих себе, яка-бо пам'ять може вмістити і зберегти в собі стільки вигаданих образів одного й того самого предмета? Я знав чимало людей, заздрісних до слави, якою тішаться жерці цього мудрованого умільства, але вони забували, що для того, хто заживає такої слави, пожитку з його умільства вже нема ніякого.

Власне, брехливість — мерзотна вада. Адже всі ми, люди, спілкуємося між собою з допомогою слова. Якби ми усвідомлювали всю бридоту, всю шкідливість олживості, то випалювали б її вогнем з іще більшим, ніж інші злочини, завзяттям. Я вважаю,