Вишневі усмішки. Заборонені твори - Остап Вишня

Як я ставлюсь до теперішніх літературних організацій?

Ставлюся. Ставлюся я до «Вапліте»[20], до «Плугу», до «ВУСПП»[21], до «Молодняка»[22], до «Марсу»[23], до «Неокласиків»[24], до «Бумерангу» (чи як він там зветься…). До всіх ставлюся.

Ех, дорогі мої товариші! Був колись на світі один мудрий філософ. Звали його Йосипом, а по-батькові й на прізвище не знаю, як там він був.

Так отой мудрий філософ Йосип казав колись:

«Мотузочка? Давай сюди й мотузочку! В дорозі все в пригоді стане».

* * *

Із теперішніх письменників більше від усіх я люблю Хвильового й Досвітнього.

Якби ви знали, які це прекрасні письменники! Як з ними хорошо на полюванні!

Коли ранок, коли над лиманом срібний туман устає, коли сидиш у ямці й очі твої плавають у тумані, вишукуючи десь аж он там чорну крапку з чиряти або з крижня.

Ах!

А праворуч од тебе Хвильовий[25], а ліворуч од тебе Досвітній[26]. Як їх не любить?!

І коли вони, – ні Хвильовий, ні Досвітній, – ніколи не говорять про літературу.

А решта всі – хороші письменники, так тільки ж вони весь час про літературу, і стрілять не вміють.

Я й їх люблю, тільки менше.

Із старих письменників мені подобаються: Нестор Літописець[27] та Остромир.[28]

Як ставлюся до театрів? Я їх люблю. Я люблю березільців, франківців, одещан, заньківчан…[29] Я всіх люблю. Я навіть оперу українську люблю. Слово честі. І якби, приміром, оперові директори любили свої опери так, як я їх люблю, у нас би, не вважаючи на те, що так багато в нас є оперових директорів і відділ мистецтв, – у нас би, їй-Богу, була українська опера. Бо я знаю, що театр – це велике знаряддя, а коли він велике знаряддя, то треба дуже великого на директорів знаряддя, щоб театр був великим знаряддям.

Із тварин – найбільше люблю кіз. Із комах – осу. Найулюбленіший колір – жовто-бурий. Запах – фіалка. Із квіток найбільше люблю – фуксію. Котів люблю за хвіст тягати. Із страв найсмачніша – смажена картопля, щоб хрумтіла на зубах. Жінок люблю стрижених і голених, і щоб у чоботях. У Бога перестав вірити через два дні після того, як було приказано, що Бога нема.

Крім усього цього, я: член МОПРу[30], Авіохему[31], «Геть неписьменність»[32], товариства «Змичка»[33] і літературного клубу ім. Вас. Блакитного[34]. Жонатий.

Це все – для психології творчості!

Якось я запитав у свого сина:

– Вячку! Чим ти будеш, як виростеш?..

– Людиною буду!

Я й подумав:

«А й правда. Хай буде людиною. Не письменником, а людиною. Йому це легше тепер зробити, ніж нам колись було. Він барині ручки не цілуватиме, і нема біля нього картоплиння та бур’янів. Нема де замислюватись».

Занотував я отут найголовніші моменти з свого життя та найголовніші риси моєї вдачі й світовідчування, що лягли в основу моєї літературної роботи. Як лягли? А вам що до того? Лягли – хай лежать. Не займайте їх.

Як бачите, лінія в моєму літературному житті була правильна. Що, робота ні к лихій годині не годиться? То нічого: аби була лінія правильна.

Р. S. Чому я поспішав так із своєю автобіографією? Через віщо сам я оце її випускаю в світ? Та дуже просто. Я ж не певний, що, як дуба вріжу, хтось візьметься за мою біографію… А так сам зробиш, – знатимеш уже напевно, що вдячні нащадки ніколи тебе не забудуть.

15—16 березня 1927 р.

Харків

Вишневі усмішки

Чудáка, їй-Богу![35]

Іноді мале туди стромляє свою пичку, куди йому зовсім не слід.

І що мене за дитинства цікавило, так аж тепер оце чудно.

І гуси було пасеш, і додому прийдеш, спати тебе мати покладе, а в тебе в голові, мов свердлом, та думка так і крутить, так і вертить.

А про що?

Я все думав, я все гадав: «Чи є в попа штани?»

І як зустрінеш було де попа нашого, то так руки сверблять, ну до того сверблять підбігти, підняти рясу та хоч одним оком глянути, чи він у штанях.

Було прийдеш до матері:

– Мамо!

– Га?

– Ци в насого попа стани є?

– Дурний!

Так аж сльози на очах забринять.

Тут аж пече, ну аж-аж-аж дізнатися хочеться, а вони:

– Дурний!

Ну, хай дурний, хай!

Але ж хочу знати! Хочу – та й квит!

– Мамо!

– Ну?

– Мабуть, у попа станів немає, бо якби були, він би такої, як у вас, спідниці не носив!

– Та й дурний ти який! Ну, чи тобі не ’днаково, чи є в попа штани, чи немає!

– Е, ’днаково! А цого він у спідниці?! Нема, мабуть!

І твердо я вирішив, що нема! Нема в попа штанів. Бо он тато в штанях, так вони спідниці не носять.

А я хоч і без штанів, так я ще малий.

І помилився!

У попа штани є.

І дізнався я про те незабаром.

Якось раненько жену на поле гуси, а тітчин Одарчин Панас гукає:

– Остапе! Бізи сюди, сось ізказу!

Аж залопотів. І гуси кинув.

– Со?

– А в нас у коморі попові стани висять. Уцора нас Іван та Омельків Михайло насого попа в Пріськи застукали. Так він стани забув. А вони стани забрали та й принесли!

– Покази! Ґудзика дам!

– Замкнені!

– Ти бре! Хіба в попа стани є?

– Ну да є! Якби не було, не забув би в Пріськи!

«Диви, – думаю собі. – Штани в попа є. А навіщо ж спідниця?»

Ага!

Пригнав гуси додому.

– Мамо!

– Га?

– Ага! Тепер я взе знаю! У попа стани є! Він у Пріськи забув! А со він спідницю носить, так то соб од Пріськи тікать, так соб не видко було, со він стани там забув.

* * *

Ну й били ж мене!..

За дітей

Племінниця в мене є, Лялька…

Читати вже оце навчилася. І страшенно любить читати газети.

Бубликом не годуй – дай газету.

Не встигнеш додому прийти, миттю тягне з портфеля свіже число, сідає важно так і ніби якусь державну справу вирішує: поважно так смакує…

І що ж