Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін
Франц і Еммі пішли собі далі. «Ось так, Еммі, треба робити, як ті. Ото справжнє життя! Тільки не гарувати. Про це можеш забути. Від роботи матимеш самі мозолі на руках, а грошей катма. Хіба ще одну дірку в голові заробити можна. Кажу тобі, від самої роботи ще ніхто не розбагатів. Багатіють лише через обман. Сама бачиш».
«А чим же ти займаєшся?» Вона сповнилася надії. «Та ходімо, Еммі, якось тобі розкажу». І ось вони знову в товкотнечі Розенталерштрасе, пройшлися по Софієнштрасе, вийшли на Мюнцштрасе. Франц крокує швидко, немов під звуки сурм, що виграють марш. У чистім полі бій гримів, ми билися затято, ре-те-те-те, ре-те-те-те, дісталось ціле місто нам та ще й грошей багато, ре-те-те-те, ре-те-те-те, те-те!
Вони удвох сміються, так, дівку підчепив що треба. Вона зветься просто Еммі, але вже спізнала, що таке соціальна каса й розлучення. Вони обоє почуваються пречудово. Еммі питає: «А де це твоя друга рука?» — «Та лежить удома в моєї нареченої, не хотіла мене пускати, то я їй руку залишив у заставу». — «Сподіваюся, та рука така сама кумедна, як і ти сам». — «Ще б пак! А ти хіба не чула, що я зі своєю рукою нову кнайпу відкрив, рука стоїть на столі й цілий день торочить: «Хто не працює, той не їсть. Хто не працює, той голодує». Вхід — десять пфеніґів, а роботяги валом валять і тішаться з того». Еммі сміється, повисає на його руці, Франц теж сміється: «Та легше, легше, а то ти мені ще й другу руку висмикнеш».
Нова людина має й нові думки
Містом їздить дивний маленький візок: на ньому сидить паралітик, штовхає руками важіль і так котиться вперед. Візок, прикрашений купою пістрявих прапорців, їде вздовж Шенгаузераллее, зупиняється на кожному розі, довкола нього збираються люди, а помічник інваліда пропонує всім охочим придбати поштівки по десять пфеніґів за штуку з таким написом:
«Мандрівник по світу! Я, Йоганн Кірбах, народився 20 лютого 1874 року в Мюнхен-Ґладбасі, до світової війни був здоровий і працьовитий, моїй трудовій діяльності перешкодив правосторонній параліч. Але з часом я настільки одужав, що зміг знову ходити і працювати. Мою родину було врятовано від скрути й злигоднів. У листопаді 1924 року все населення Райнської области раділо звільненню державної залізниці від ненависної бельгійської окупації. Багато німецьких братів на радощах впали у запій, що й стало причиною мого лиха. Того вечора я повертався додому, й за 300 метрів від моєї квартири мене збила машина з компанією, що поверталася з шинка. Падіння було таким невдалим, що я на все життя став калікою й більше ніколи не зможу ходити. У мене немає жодної пенсії чи іншої допомоги. Йоганн Кірбах».
Цієї погожої днини Франц Біберкопф тирлується у кнайпі, до всього прислуховується й приглядається, сподіваючись на якусь нагоду, вигідну й надійну, аж тут один безвусий хлопчина каже, що бачив той візок із паралітиком біля вокзалу на Данціґерштрасе. Тут він став голосно розказувати про те, який той паралітик бідолашний і що сталося з його батьком, якому прострелили груди й тепер він так важко дихає, а лікарі сказали, що в того дихавиця на нервовому ґрунті, зменшили йому пенсію, ще й пригрозили, що не плататимуть жодної.
Ці балачки чує інший молодик у великому жокейському картузі, він сидить на тій самій лаві, але пива перед ним немає. У нього квадратна нижня щелепа, як у боксера. Він каже: «Тьху! Подумаєш — каліка! Такому й гроша давати не варто». — «Та що ти таке кажеш! Спершу женуть тебе на війну, а потім — ні гроша!» — «Звісно, саме так і має бути. Якщо ти деінде встругнеш дурницю, тобі також ніхто не заплатить. Коли якийсь пацан причепиться до трамвая, а потім зірветься й зламає собі ногу, йому також ні пфеніґа не дадуть. Та й чого б це, раз він сам такий телепень». — «Та послухай, коли була війна, ти ще в пелюшках лежав». — «До чого тут це? В Німеччині вся біда в тому, що тут платять пенсії. Тисячі людей нічогісінько не роблять, а їм за це ще й гроші дають».
Тут до розмови долучилися ще й інші: «Гей, Віллі, ну та загнув. А сам же де працюєш?» — «Ніде. Я також сиджу без робота. І якщо вони мені й надалі плататимуть, так нічого й не робитиму. Це ж просто ідіотизм, що вони мені платять». Ті сміються: «Ну та й базікало!»
Франц Біберкопф також тут, сидить за столом. Молодик у жокейському картузі зухвало засунув руки в кишені, виклично лупить очі на нього та на його порожній рукав. Якась дівка тулиться до Франца: «У тебе ж також тільки одна рука. То яку тобі пенсію платять?» — «А кого це цікавить?» Дівка киває на хлопця, що сидить навпроти: «Ось той цікавиться». — «Нічого подібного, мене це зовсім не обходить. Я тільки кажу: якщо хтось був таким телепнем, що поперся на війну, то… Ну, та менше з тим». А дівка до Франца: «Диви, злякався». — «Де там злякався. Чого йому мене лякатися? Я ж те саме кажу, нічого іншого. Знаєш, де тепер моя рука, та, яку відрізали? Я її заспиртував, і тепер вона у мене вдома у слоїку стоїть на комоді й цілий день примовляє: «Привіт, Франце. Ну ти ж і телепень!»
Ги-ги-ги! Ну дає! Ото вже встругнув! Старший чолов'яга дістав з кишені кілька здоровенних бутербродів, загорнутих у газетний папір, розрізає їх складаним ножиком, доправляє по шматку до рота: «Ось я на війні не був, мене весь час протримали в Сибіру. Ну, а тепер я вдома, у своїй буді, й заробив собі костогриз. А коли й справді прийдуть до влади оті й заберуть підсобні гроші, що мені робити? Здуріти можна!»
А молодий хлопець: «А звідки в тебе ревматизм? Торгував на вулиці, еге ж? Як маєш хворі кості, нічого на вулиці торгувати». — «То що, мені сутенером стати?» Молодик гепнув
