Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Потрібне страшенно велике полотно, — сказав Хадсон.

— К бісу полотно! — вигукнув Боббі. — Я роздобуду найбільший грот зі шхуни. Ми намалюємо найвеличнішу в світі картину, хай йому чорт, і навіки уславимося в історії. Чого варті всі оті ваші жалюгідні буденні образки!

— Почну я із смерчів, — сказав Томас Хадсон.

— Хай так, — погодився Боббі, хоч як йому жаль було відступатись від свого великого задуму. — У цьому є сенс. Але, слово честі, знаючи світ, як оце ви і я, та ще маючи ваш хист, ми з вами таких картин понамальовували б, що куди.

— Завтра ж беруся до смерчів.

— Ну гаразд, — сказав Боббі. — Нехай це буде початок. Але, слово честі, треба нам з вами намалювати й отой ураган. А чи малював хто коли-небудь загибель «Титаника»?

— Велику картину — ні.

— Ми могли б намалювати й це. Такі речі завжди полонили мою увагу. Зобразити б так, щоб відчутно було крижаний холод айсберга, коли він подався назад після зіткнення. І щоб усе оповивав густий туман. Змалювати все до найменших деталей. І отого чоловіка, що заліз у човен із жінками, твердячи, ніби він яхтсмен і хоче допомогти їм. Як він пхається в човен, наступаючи просто на жінок, а сам здоровенний мов бугай. Мені він уявляється схожим на того типа, що спить у нас нагорі. А чом би вам не піднятися туди й не замалювати його сонного, щоб потім уставити в картину?

— Як на мене, нам краще все-таки почати із смерчів.

— Томе, я хочу зробити з вас великого художника, — сказав Боббі. — Облиште ви оте своє школярство. Ви ж просто марнуєте себе. Ось подумайте, ще й півгодини не минуло, як ми з вами накреслили три картини, а я ж і не напружив як слід своєї уяви. А що ви малювали досі? Негра, що витяг на берег черепаху. Навіть не зелену, а звичайнісіньку морську черепаху. Або ж двох негрів у човні, що перебирають купу лангустів. Ні, друже, марнуєте ви своє життя!

Він замовк і, витягши з-під стойки пляшку, швидко ковтнув з неї.

— Це до рахунку не береться, — мовив він. — Ви нічого не бачили. Слухайте, Томе, це ж три чудові картини. Великі картини. Величні картини. Гідні висіти в Кришталевому палаці поряд із шедеврами всіх часів. Ну, перша, то, звісно, ні — їй бракує величі. Але ж ми навіть не почали. Та й хіба ми не можемо намалювати ще одну на довершення всього? Що ви про це скажете? — І він швидко ковтнув з пляшки.

— Про що?

Боббі перехилився через стойку, щоб ніхто інший його не почув.

— Не здумайте відмовлятися від цієї картини, — сказав він. — Хай вас не лякає її величність. Треба мати широке бачення, Томе. Ми можемо намалювати кінець світу. — Він трохи помовчав. — У повному розпалі.

— Чортівня, — мовив Томас Хадсон.

— Ні. Чортівня — то вже потім. А тут пекло тільки-но розверзається. Трясуни качаються по підлозі у своїй капличці на горі й репетують усі разом незнаними говірками. А чорт настромлює їх на вила й кидає на віз. Вони верещать, стогнуть і волають до Єгови. Скрізь попростягалися долілиць негри, а довкола них і просто по їхніх тілах повзають мурени, лангусти й морські павуки. А трохи далі — велике провалля, і чорти тягнуть туди і негрів, і слуг божих, і трясунів, і всіх, хто трапиться, й ті зникають з очей. Вода навколо острова дедалі піднімається, і в ній шастають які тільки є акули — й тупорилі, й макрельні, й тигрові, й пилконосі, — і пожирають тих, що пробують рятуватися плавом від чортячих вил і від отого чорного провалля, з якого йде пара. П'яниці востаннє припадають до пляшок і відбиваються ними від чортів. Та чорти раз у раз наштрикують їх на вила, а як ні, то їх змиває хвилями в море, де на них чатують акули, а далі від берега кружляють уже й кашалоти, й кити-людожери, й усілякі інші морські страховиська. На самому вершечку острова збилися докупи собаки й коти, та чорти наштрикують на вила і їх; собаки куляться і скавучать, а коти задкують і дряпають чортів пазурами, і шерсть на них стовбурчиться, і врешті вони стрибають у море й чимдуж пливуть геть. Час від часу на котрогось нападає акула, і видно, як той кіт поринає під воду. Та здебільшого їм щастить урятуватися.

Тим часом із провалля вже пашить ядучим жаром, і тепер чорти тягнуть туди людей волоком, бо поламали свої вила на слугах божих. А ми з вами стоїмо посередині і незворушно все те споглядаємо. Ви щось собі занотовуєте, а я раз у раз закроплююся з пляшки і вам теж даю закропитися. Час від часу котрийсь чорт, зовсім упрівши від тяжкої праці, тягне повз нас якогось дебелого патера, а той щосили чіпляється пальцями за пісок, волаючи до бога, і чорт каже нам: «Даруйте, містере Томе. Даруйте, містере Боббі. Ну й роботи ж у нас сьогодні!» Потім, коли він, спітнілий і закіптюжений, повертається по нового слугу божого, я пропоную і йому ковтнути з пляшки, але він одказує: «Ні, дякую, містере Боббі. Я ніколи не п'ю на роботі».

Це може бути достобіса сильна картина, Томе, якщо нам пощастить надати їй належної сили та величі.

— Гадаю, на сьогодні вже цілком досить накреслень.

— Атож, мабуть, ваша правда, — сказав Боббі. —До того ж від цих накреслень мене бере спрага.

— Був колись такий Босх, у нього ця картина вийшла б судово.

— Це не той, що винайшов магнето?

— Ні. Ієронім Босх. Дуже давній митець. І дуже добрий. А ще Пітер Брейгель малював таке.

— Теж давній?

— Дуже давній. І теж дуже добрий. Вам він сподобався б.

— К бісу давніх, — сказав Боббі. — Куди їм до нас братися. До того ж кінець світу ще не настав, то де їм, у біса, знати про нього більше за нас?

— Перевершити їх — нелегка річ.

— Не вірю жодному слову, що ви оце кажете, — мовив Боббі. — Ми з вами маємо таку картину, що після неї на їхні ніхто б і не глянув.

— А як би його випити ще