Цензор снів - Юрій Павлович Винничук
У вересні 1939-го німецькі й совєтські війська робили спільні паради та спільні бенкети
Мені подобалося зустрічатися з Ліщинським, він був цікавим співрозмовником. Я ніяк не міг його розгадати, на кого він працює. Щось у його розмові й поведінці зраджувало неоднозначний висновок. Він відповідав за пресу, уважно прочитував усе, що йшло в друк і ставив свій підпис. Часто газети виходили з білими лакунами, якщо текст було вилучено. Німці наказали безжально різати все, що могло розвивати український патріотизм, можна було писати про сталінські репресії, на теми літератури й історії, але будь-які розмірковування щодо майбутнього української нації підпадали під заборону. Зате майже в кожному числі вимагали антисемітських статей, усі гріхи сталінщини списувати на жидів, кпити з них у карикатурах. Ліщинський, не маючи часом відповідного матеріалу, передруковував старі народні анекдоти про євреїв, які хоч і не були антисемітськими, але цілковито задовольняли німецьких цензорів. Він розповів, що палац Ґредлів дуже припав до вподоби одному поважному німецькому чинові, коли у вересні 1939-го німецькі й совєтські війська робили спільні паради та спільні бенкети. Тому нема жодних надій на його повернення родині. Розповів також про спільних знайомих. Казьо Пріма займається контрабандою не без дозволу німців, його казино відновилося, тепер там відпочивають вищі чини, а Кисіль скрипить зубами від заздрощів, бо йому казино відкрити не дозволили, але він не впав духом, а перетворив приміщення на ресторацію і готель.
XV. Андреас
1
Пробивати двері до покою Меласі мені не довелося, бо прибув посланець від комісара Крауха і наказав негайно їхати з ним до комісаріату поліції. Коли я постукав у двері його кабінету й увійшов, то побачив, що там панує суцільний розгардіяш, підлога була встелена паперами, порожніми папками, а сам він щось пакував у ящики.
— Що трапилося, пане Краух? — поцікавився я. — Невже вас відправляють на фронт?
— На фронт? Це була б велика честь для кожного німецького офіцера. Але мене перевели в гестапо, я тепер маю нову посаду — кримінальдиректор.
— О, я вас вітаю. Це великий успіх.
— Аякже! Але чого я вас викликав... тут у нас з’явилася ідея передати ресторацію у легендарному готелі «Жорж» у добрі руки, щоб не соромно було високим офіцерським чинам відпочивати з дамами. На жаль, досі цей заклад перебував у занепадаючому стані. У ресторації нема ані добрих кухарів, ані господарів. Перетворилася вона на забігайлівку, в якій панує запах дешевого шинку. І от що я подумав: а чому б не передати її вам? Якщо ви, вибачайте, з гівна зробили цукерку «Під липою», то з дешевої цукерки й поготів зробите щось дороге і привабливе. Що ви на це?
Я відчув себе на сьомому небі від щастя і звісно ж погодився. Стати директором ресторації, а може, колись і готелю, і нарешті проявити всі свої таланти — це було якраз для мене. Краух гукнув комусь пакувати ящики в авто, а сам повів мене до «Жоржа». До війни цей заклад був окупований заїжджими знаменитостями, грошовитими панами та львівською богемою, геть усе, що писало, малювало, грало, співало, валило сюди. Та й за совєтів попервах «Жорж» не підупадав, тримав фасон, але в останній рік що далі відчутніше хирів. Та все одно я був окрилений такою високою довірою, хоча я людина маленька, і зараз я увіходив до ресторану з таким почуттям, як Наполеон у Москву. Мій погляд переможця і господаря, вочевидь, відразу оцінив весь персонал ресторану, бо їхні погляди були стурбовані, а то й налякані. Пан Краух наказав їм усім зібратися, і, коли вони поставали перед нами, тривожно стріляючи очима, повідомив, що тепер директором закладу призначається Андреас Поппель, відомий ресторатор, майстер своєї справи. Відтак звернувся до мене і звістив, що дає мені рівно тиждень для того, щоб ресторан став відповідати тому рівню, який був за Польщі. Я пробував виторгувати бодай ще один тиждень, але в мене нічого не вийшло, бо, як з’ясувалося, до Львова має приїхати дуже висока риба з гестапо і харчуватися ця риба буде тут. «Тут!» — наголосив він і тицьнув вказівним пальцем у підлогу ресторану. Я кивнув. А коли він пішов, попрохав усіх, хто працював у ресторації до війни, відійти набік. Таких виявилося лише п’ятеро, включно з прибиральницею, кльозетовою бабцею, яка пам’ятала ще цісаря Франца-Йосифа, і шатницею[99]. Інші двоє — бармен і кельнер. І це була трагедія, бо кухня була вихолощена. Зрештою, про це свідчило й меню, де красувалися пельмені, рассольнік, якісь, прости Господи, чанахі, харчо, чахохбілі та інша сталінська колекція.
Кельнер зі страдницьким виглядом розповідав:
— Я ніяк не міг до всього цього звикнути! Наші шницлі перетворилися на катлєти, битки й кармонадлі на атбівниє, зупи на супи, росіл на бульйон, юшка на уху, вушка на пельмені, пироги на вареники, салата на салат, млинці на оладьї, налисники на блінчікі, каляфйор на цвітну капусту, пора на порей, румбарбар на рєвєнь, аґрест на крижовнік, узвар на компот... Голову можна було зламати. А до того ще треба пам’ятати, що плащ — це тепер пальто, маринарка — піньджак, штани — бруки, а блюзка — кофта...
Решта довоєнних працівників або помандрувала в Казахстан, або втекла на Захід. З цими п’ятьма я усамітнився в своєму кабінеті, заваленому ящиками з продуктами, бо дотеперішній директор нікому не довіряв і волів усі дефіцити тримати при собі. Мене цікавило, з ким з нових працівників можна було працювати. Вочевидь, ті, що прибули зі Сходу, нам не пасували, совєтський общєпіт будь-кого міг зіпсувати, і надії, що тут щось вдасться виправити, не було. Тому я залишив у ресторації з немісцевих лише двох осіб, усіх інших звільнив,
