Горить свіча - Володимир Кирилович Малик
Король замовк. Вражене і приголомшене почутим, вельможне зібрання теж німувало, лише поволі приходячи до тями. Про Батия чули всі. Знали, що він погромив половину руських князівств, знищив половців, підкорив башкирдів, булгар, буртасів, саксинів та асів. Але ніхто і в думці не мав, що наступить час, коли Батий зверне свій погляд також на далеку від нього Угорщину, розташовану за високими горами, в самому серці Європи, на благословенних просторах Придунав'я. Ніхто ніколи не думав, що таке можливе. Де та Волга, а де Дунай! І ось — на тобі! Заздренне око Батиєве досягло і сюди, за гори Карпати! Тепер — жди біди! І чомусь ніхто не пригадав, що й самі мадяри кілька сотень років тому із-за далекої Волги перекочували в саме серце Європи, захопили межиріччя Тиси та Дунаю і поволі почали розширювати свої володіння за рахунок навколишніх, переважно слов'янських, племен, вогнем і мечем нав'язуючи їм свою мову і свій спосіб життя.
Зате відразу почали дошукуватися причини — чому Батий саме на Угорщину звернув увагу? Є ж Русь, Литва, Польща, Валахія, Болгарія… Є німці, франки, римляни… Ні, чомусь саме Угорщина впала йому в око!
Недарма кажуть: що в кого на умі, те і на язиці.
— Це все через половців! Це через них поклав Батий на нас гнів! — вигукнув гоноровитий і не залежний ні від кого, навіть від короля, магнат Іштван Сегедський. — Батий прямо говорить про це в листі! Коли б хан Котян не привів на наші землі своїх недобитків, коли б король не дозволив йому поселитися в угорській пушті і не перетягнув його разом зі всією ордою в нашу святу католицьку віру, Батий просто не згадав би про нас! Він не знав би, що існує на землі така країна — Угорщина! Тепер — маєш! Через половців, що втекли від його шаблі, ми потрапили самі під його гнів!
Він рикав, мов бик. Його чорна шерсть на обличчі наїжачилась, крута, дебела шия налилася кров'ю, а буйволячі очі витріщилися на короля так, ніби хотіли спопелити його.
Іскра кинута. Кинута на підготовлений ґрунт. Присутність тридцятитисячної орди хана Котяна в Угорщині була корисна королеві, зміцнювала його несказанно, і це бісило можновладне магнатство, бо зв'язувало йому руки в боротьбі з королем.
Тепер, здається, настав час розрубати цей ненависний союз.
Гнів спалахнув, як суха солома, і гучним громом покотився попід високим склепінням зали.
— Геть куманів з нашої землі! Це вони винні!
— Вигнати їх! Видати Батиєві, на розправу!
— Вони посіли наші землі!
— Почувають себе тут, як удома!
Король Бела замахав руками, намагаючись утихомирити це роздратоване, розбурхане стадо розлютованих буйволів. За ним підхопився королевич Коломан — теж щось кричав. Але в загальному гармидері їхніх голосів ніхто не чув і не хотів слухати. Навпаки, зрозумівши, що король хоче захистити своїх родичів-половців, бани зчинили ще дужчий галас. Хтось забажав крові. Хтось вихопив шаблю.
— Геть степовиків! Смерть королівським конюхам!
Хани збилися в куток, спідлоба зиркаючи на грізний натовп, що наближався до них з прокльонами і погрозами. Котян шепнув синові Тігаку, що опинився поряд нього:
— Бачиш двері? Там, за королем? Тікай туди, бо зараз проллється кров! Через королівські покої спустишся вниз — і до своїх! У бійку не вступай — я наказую тобі! Рятуй народ наш!
До них уже бігли. Над головами нападників заблискотіли щаблі. Король кинувся навперейми раптово знавіснілій юрбі.
— Панове! Що ви робите! Це ж наші союзники!
— Твої союзники, а не наші! — ревнув Іштван Сегедський і з розмаху рубонув хана Котяна по голові.
Той упав, обливаючись кров'ю.
Хани вихопили шаблі — почали відбиватися. Дзвякнула сталь, загуркотів, перекинувшись, стіл, закричали поранені, захрипіли вмираючі. Все закрутилося, як у шаленому вирі.
У цій круговерті ніхто не помітив, як Тігак відступив назад, у напівтемний закуток, і поза колонами шуснув у двері. Він ще встиг оглянутися і побачити, як загинули, порубані на шмаття, його брати та інші родичі, а тоді у розпачі великому кинувся геть. Стража, що хотів зупинити його, відштовхнув, перебіг кілька покоїв і мармуровими сходами збіг униз. На широкому подвір'ї, біля конов'язі, стояло багато коней, вешталися конюхи, слуги, озброєні магнатські охоронці. Він бистрою стрілою притьмом промчав мимо них — до невеликого гурточка половців, що в дальньому кутку двору стерегли ханських коней, з лету стрибнув у сідло і гукнув:
— Наших побили! Тікаймо! Вперед! За мною!
Двічі повторювати наказ йому не довелося. Та й не оглядався він. Половці миттю попадали у сідла і, охоплені жахом, помчали услід за молодим ханом. Вирвавшись із воріт замку, вони навскач рвонули на схід, де в пушті, нічого не відаючи, спокійно випасали свої стада і табуни їхні роди.
Другого дня, опівдні, Тігак доскочив до половецьких становищ. Жахлива звістка блискавично поширилася по степу і підняла всю орду. Тігак бив себе в груди і кричав:
— Мадяри порубали наших ханів! Смерть їм! Смерть! Серце моє бажає помсти! Кривавої і справедливої помсти! За батька Котяна, за братів, за інших ханів наших!.. Люди! Знімайте юрти! Лаштуйте вози для дальньої дороги! Ми підемо в Болгарію — там приймуть нас! Але ми залишимо після себе на цій землі кривавий слід! На коней, воїни! Шаблі наголо! Не жалійте нікого — ні старих, ні малих! Помсти бажають наші серця! Помсти бажають душі загиблих ханів! Паліть і нищіть усе нещадно, щоб земля підпливала кров'ю і небо палало вогнем! Уперед, джигіти, і горе мадярам!
Так нерозважливий, нерозумний вчинок угорських магнатів
