Горить свіча - Володимир Кирилович Малик
— Зараз вона мені ні до чого. Хай лежить у скриньці!
Але обручка, як він не силкувався, ніяк не хотіла перелазити через потовщений суглоб, що вже давненько поболював.
Ребекка зняла свою відразу.
— Ти бачиш? Та що ж це таке — не злазить! — дивувався Ісаак. — Ніяк не злазить! Доведеться залишити!
— Тоді й моя хай буде на мені, — сказала Ребекка і наділа обручку на палець.
На тому й порішили. Ребекка знову зав'язала скриньку, і вони вийшли надвір.
Було по-осінньому темно, холодно, шарудів у безлистій груші, що одиноко росла за хатою, дрібний дощик, десь глухо валували собаки. І жодного вогника — ні в хатах, ні на валах. Якщо десь і горіла свічка або лучина, то їхнє слабке світло не пробивалося назовні крізь маленькі затулені віконця. І тільки вряди-годи чувся протяжний оклик вартових на валу:
— Слу-хай! Слу-хай!
Рабин знайшов дерев'яного заступа із залізним лезом, тихцем запитав:
— Де копати?
— Десь у примітному місці, щоб не забути, — відповіла жінка. — Може, під грушею?
— Можна і під грушею. — Він швидко викопав невелику, глибиною в коліно ямку, поставив у неї скриньку, закидав сирою від дощу землею. — Щоб знала — між грушею і причілком хати. Завтра покажемо це місце Маріам — може, їй доведеться відколупувати.
Вони ще трохи постояли біля свого скарбу, а потім рушили до двору. Але з-за хати раптом долинули приглушені голоси. Ісаак притримав дружину, що йшла позаду, — тс-с-с! — і завмер за рогом.
Вони впізнали голоси Маріам та боярина Іллі. Самих молодят не видно було в темряві. Мабуть, вони щойно зайшли в двір і стояли під дашком ґанку, щоб не мокнути під дощем. Та їхні голоси, хоча вони говорили тихо, доносилися виразно.
Батько й мати стали мимовільними свідками розмови дочки з боярином Іллею. Їм би було озватися, показатися, але ноги мов прикипіли до землі.
— Ні, я завтра не вийду — не проси! І так мати вже запідозрила, що я зустрічаюся з тобою, мій милий. Прямо сказала мені про це сьогодні. Я якось викрутилася, а завтра вже не викручуся, — сказала Маріам. — Хай уже днів через два.
— Та ти що, дорога, через два дні! — вигукнув Ілля. — Два дні для мене — як два роки! Ти ж знаєш, що я не можу й півдня прожити, не побачивши тебе, не поцілувавши твоїх оченят!
— Це ти зараз так кажеш, — заперечила йому дещо вередливим голосом Маріам. — А потім забудеш мене, ніби й не знав. Подумаєш — якась іудейка! Над нею можна і посміятися! Хіба не так?
Чути було, як Ілля пригорнув її, поцілував.
— Звідки такі думки, Маріам? Чому ти заговорила про це? Невже ти можеш повірити, що я кину тебе, та ще й насміюся з тебе? Ні, такого не буде! Ніколи такого не може бути, бо я люблю тебе так сильно, що ладен життя своє віддати за тебе!
— Любий мій! — шепнула Маріам, і тепер було чути, як міцно поцілувала вона свого коханого. — Гаразд. Хай буде завтра! Чекай мене там же, як стемніє. Я вже якось вирвуся від матері, а батько приходить пізно. Якось вирвуся, хоч би і посваритися мала! Он я яка!
— Моє голуб'ятко! Я знав, що ти така! Я знаю, що ти кохаєш мене, а я тебе — безмірно! За тебе я і на вогонь піду!
— Я теж… — ледь чутно відповіла дівчина.
Потім була довга тиша. Потім брязнула хвіртка, грюкнули хатні двері.
Ісаак і Ребекка ще довго стояли онімілі, не в силі вимовити слова, їм раптом відкрилася найбільша таємниця душі рідної дитини, найріднішої і єдиної кровинки, щастям якої вони жили і хотіли прожити всі останні дні свого життя.
— А ти казала! — нарешті порушив мовчанку Ісаак. — Мовчи та диш!
— Та я що! Я нічого! — глибоко зітхнула Ребекка і сторожко рушила до ґанку.
3
В ті осінні похмурі дні, коли навколо Києва зашморгнулася міцна монгольська петля, король мадярів Бела Четвертий отримав від Батия листа і, ознайомившись з ним, негайно закликав до Пешта своїх васалів — можновладних банів-феодалів, щоб порадитися, як бути. Бани з'їжджалися неохоче і дихали лиховісно, бо короля не шанували і ставили ні в гріш, а намагалися всіма засобами випручатися з-під його влади і зажити самостійно — королев'ятами.
Бани сиділи у великій королівській залі за гостинним столом. Все було приготовлене для учти. Однак з її початком король не поспішав, поглядав крізь вікно у двір — видно, чекав ще когось.
Нарешті знадвору долинув тупіт копит, людський гомін, почувся грюкіт дверей — і до зали зайшли хан Котян з п'ятьма синами та половецькими вельможами. Одягнуті в блискуче, шите сріблом та золотом вбрання роботи візантійських кравців, вони поважно вклонилися королеві, його найяснішому братові Коломану та високому зібранню і прослідували наперед, за окремий стіл, указаний їм мажордомом.
Бани переглянулися, глухо загули. Всім у країні була відома їхня неприязнь до половців, що після появи їх в Угорщині стали військовою — і не малою! — опорою королівської влади.
Тепер їм з ласки короля доводиться сидіти поряд з цими дикими степовиками, які лише з примусу, бо ніде було дітися, прийняли католицтво!
Король підвівся і підняв руку.
— Достославні панове! Держателі землі Угорської! Високошановані мною родичі, хане Котяне і вся братія половецька! Закликали ми вас з братом моїм Коломаном сюди для того, щоб сповістити, що богопротивний нехрист-язичник Батий надіслав нам листа. Правда, дійшов лист до нас запізно, через треті руки, бо посольство хана Батия в дорозі було затримане князем суздальським, і лист ним був відібраний. Лише згодом, коли з нашої далекої прабатьківщини, Великой Угорщини, повертався додому посланий туди Папою Римським з посольською місією брат Юліан, князь передав ним того листа. Він був написаний язичницькими літерами на татарській мові. Переїжджаючи Куманію, брат Юліан знайшов якогось язичника, який переклав його зрозумілою нам латиною, а ми вже — нашим письмом. Послухаймо його і подумаймо, що відповісти!
Бела ще не закінчив мови, як зал вибухнув обуренням, лайками та прокльонами. І неясно було, кого лають бани: Батия, короля чи половців, бо в тому гаморі і гармидері чулися різні наймення.
Король знову підняв руку і довго ждав, поки розхвильоване магнатство заспокоїться. Потім узяв листа і почав читати:
— “Я, хан, посол Царя Небесного, якому він дав владу над землею підносити тих, хто
