Пташиний спів - Себастьян Фолкс

такі вистави, як на Ніч Гая Фокса. Ми будемо атакувати — вже не можемо дочекатися можливості показати фріцам! Наш генерал каже, що опору не очікується, бо наші гармати їх усіх відправили на той світ. Ми мали виступати учора, але не сприяла погода.

Чекати дуже важко. Дехто з хлопців падає духом. Бірн — я вам писав про нього — підходив до мене та казав, що немає про що хвилюватися. Я радий почути, що Фред Кемпбелл живий. Молодець!

Ось і все, мої любі мамо і тату, що я хочу сказати. Завтра ми дізнаємося, чи побачимося знов. Не хвилюйтеся за мене. Я не боюся того, що на мене чекає. Коли я був маленький, ви дуже добре до мене ставилися, і я вас не підведу. Будь ласка, пишіть мені ще — приємно отримувати новини з дому. Надішліть мені іще карток з зображенням Сент-Олбансу. Перекажіть Кітті, що я кохаю її. Ви найкращі батьки.

Ваш син, Джон

Поки він читав листа та заклеював конверт, Стівена душили сльози. Він уявив обличчя Грея та подумав про його передчуття, засноване на досвіді, — і відчув страшенну хвилю злості, яка підіймалася у грудях. Він вирвав з записника сторінку та почав писати:

Люба Ізабель! Я надсилаю цього листа на адресу твого будинку в Ам’єні. Можливо, він уже зруйнований, але я пишу тобі, бо мені більше немає кому писати.

Я сиджу під деревом в Ошонвілле — ми колись тут провели день. Як і інші сотні тисяч британських солдатів, я намагаюся роздумувати про свою смерть. Я пишу тобі, бо хочу сказати, що ти — єдина людина, яку я коли-небудь любив.

Скоріш за все, ти ніколи не отримаєш цього листа, але мені хотілося розказати кому-небудь про те, як це: сидіти тут на траві, у цю червневу п’ятницю, з вошами в одязі та гарячою тушонкою і чаєм у шлунку (можливо, це моя остання їжа), — та слухати, як гармати за спиною волають до неба.

Скоро тут зчиниться злочин проти природи. Я відчуваю це у своїй крові. Ці чоловіки та хлопці — вони бакалійники, клерки, садівники та батьки. Батьки маленьких дітей. Країна не може їх втратити.

Я боюся смерті. Я бачив, на що здатні снаряди. Я боюся, що можу весь день пролежати поранений у воронці вибуху. Ізабель, я дуже боюся того, що помру на самоті і нікому буде навіть доторкнутися до мене. Але я повинен бути прикладом для інших.

Завтра я першим вилізу з траншеї. Будь зі мною, Ізабель, — нехай твій дух завтра буде зі мною. Допоможи мені повести їх на те, що нас чекає.

Завжди з любов’ю, Стівен

Джек Фаєрбрейс написав:

Люба Маргарет!

Дякую за твій лист. Немає слів, щоби виразити, як я сумую. Він був нашим хлопчиком, світлом у нашому житті.

Але, мила Маргарет, ми мусимо бути сильними. Я дуже переживаю, як це вплинуло на тебе. Тут є багато речей, які мене відволікають від цього.

Я вірю, що на це воля Божа. Ми б хотіли, щоб він лишався з нами, — але Бог відає краще. Пам’ятаєш, як він бігав уздовж каналу за насінинкою кульбаби ? Як придумував смішні слова для речей, назви яких він не знав, коли був ще зовсім маленький ? Я увесь час згадую про це. Милостивий Бог послав мені багато спогадів про його дитинство, котрі вже ніби зникли з моєї пам’яті. Я тішуся ними, коли лежу тут вночі, — ті спогади мене заспокоюють. Я уявляю, що він зі мною, у моїх обіймах. Він був благословенням для нас, найкращим подарунком Господа — ми маємо бути вдячні.

Завтра солдати ідуть в атаку, і я думаю, що ми здобудемо велику перемогу. Скоро війна закінчиться, і я повернуся додому і буду дбати про тебе.

З любов’ю, твій чоловік Джек

Бірн, який надсилав листи не так часто, як інші солдати, знайшов невеличкий папірець і написав братові. Охайні рядки синім чорнилом на клаптику паперу.

Любий Теде!

Я пишу тобі цей короткий лист на випадок, якщо ми більше ніколи не побачимося. Завтра ми йдемо