Пташиний спів - Себастьян Фолкс

— Зрозуміло, — сказав Грей. — Тобто ми попередимо ворога про наступ заздалегідь, та ще й зробимо для нього чудове природне укріплення.

Барклай кинув на нього водночас суворий і жалісливий погляд.

— Ми займемо це укріплення першими, Грею. Але день буде довгим. Думаю, нас можуть перекинути на підкріплення до інших підрозділів на різних стадіях штурму — залежно від ходу справ.

— Але ми будемо у першій хвилі атаки?

— Звісно! — полковник світився посмішкою. — На світанку почнемо, і не сумнівайтеся. Опівдні перегрупуємося та відпочинемо. А ближче до вечора ще раз натиснемо як слід. Ваші солдати готові?

— Так, готові, — відповів Грей. — А ваші, Рейзфорде, як ви думаєте?

— Думаю, що готові, сер. Хоча мене трохи хвилює рельєф. Та і німці — вони ж там уже давно, правильно? У них захист як...

— Боже милостивий, — перебив його Барклай. — У житті ще не бачив двох таких боягузів. Ми будемо шість днів їх обстрілювати — після такого від німецького колючого дроту нічого не лишиться аж до самого Дар-ес-Саламу. А самі боші — якщо хтось з них залишиться живим, будуть раді вже тому, що стрілянина закінчилася. Так що вони вийдуть з піднятими руками.

— А ось це точно стане для нас неочікуваною перевагою, — погодився Грей.

— І ще одна річ, — додав Барклай. — Мені не потрібні тактичні поради від командира взводу. Мені й Роулінсона вистачає — а ще і накази зі штабу бригади щодня приходять. Тому робіть те, що кажуть. А тепер ходімо пообідаємо.

Заступник Барклая, майор Терсбі, а також іще троє командирів роти приєднались до них за обідом. Вишуканий стіл їм накрили в кімнаті з високими вікнами у боковій частині будинку. Стівен роздумував, чи не взяти на себе роль слуги за обідом, аби не довелося спілкуватися з вищими чинами, але офіціантів з офіцерської їдальні і так вистачало — а їм ще й допомагало літнє подружжя французів.

— Що у нас тут? — запитав Барклай, роздивляючись пляшку на світло. — Жевре-Шамбертен. Гхм, смачне, але не розумію, чому нам не принесуть біле вино до білої риби.

— Вибачте, сер, але білого вина у підвалі немає, — пояснив вістовий полковника, низенький сивий лондонець. — А ви, я знаю, дуже любите рибу. Це форель, сер. Місцева.

— Добре, Дейвіс, — відповів Барклай, знов наливаючи собі вина.

За рибою принесли рідкувате тушковане м’ясо, потім гострий сир та свіжий хліб. Обідали майже до четвертої години, а потім перейшли у залиту сонцем вітальню, куди принесли каву та сигари.

Стівен розслабився у м’якому кріслі та водив рукою по парчовій оббивці. Один із командирів роти — високий чоловік на прізвище Лукас — розповідав про рибну ловлю на ріці Тест у Гемпширі, де живуть його батьки. Інші говорили про футбольний матч між командами батальйонів. У частині з Единбурга, котра розташовувалась неподалік на лінії фронту, у повному складі була нездоланна професійна команда «Гарт оф Мідлотіан».

Вістовий полковник приніс бренді, і Стівен подумав про своїх солдатів — вони заварювали чай у квартах на маленьких спиртівках біля сирих стін траншей. Один із них, похмурий маляр на прізвище Стад, мав звичку нанизувати на багнет шматочок сиру — а потім, коли підходив пацюк, натискати на спусковий гачок. Стівен почував себе так, наче він зраджує їх, сидячи тут за обідом у цьому витонченому будинку. Хоча солдати вважали, що треба брати, коли дають. Вони обмінювати та крали усе, Що могли, прямо в траншеї або в селі. Посилки з їжею взагалі вважалися спільною власністю. Нещодавно Вілкінсону, котрий помер вже от кілька тижнів тому, прислали такий пакунок — так він став приводом для загального свята.

Його власні думки викликали у Стівена посмішку від розуміння, що його коротка втеча від реальності скоро закінчиться.

Батальйон маршем вирушив до села Коленкам із піснями. Був теплий червневий день, і сонце обпалювало бліду зелень навкруги. У верхівках в’язів ліниво співали граки, а платани та каштани звучали невтомними голосами різних видів дроздів. У селі гомоніли англійською з різними вимовами — ольстерською, лондонською, з Глазго та Ланкаширу. Солдатів було набагато більше, ніж могло розміститися у місцевих жителів. Ввечері грали у футбол, і запах поту знову нагадав про передову і давно не прані форми з вошами.

Стівен привів свій взвод у сарай, біля якого Грей намагався домовитися про розквартирування із впертою жінкою та її сином. Нарешті під захід сонця їм таки вдалося завести солдатів усередину — там на них чекали чиста солома та гаряча вечеря з польової кухні.

Вночі почався обстріл. Стівен читав книжку біля свічки на сіннику, коли почув перші снаряди. Гаубиця стояла не дуже далеко, і її постріли струшували з кроков вікові шари пилу. Спочатку обстрілювали слабо — наче гаубиця прочищала горло, — але луна від пострілів розходилася низьким гудінням далеко пагористою місцевістю. Коли вона затихала настільки, що майже нечутно крізь монотонний гул пробивався наступний постріл, потім ще і ще. Стіни сараю затряслися. Стівен відчував вібрацію дерев’яної підлоги горища. Він уявляв артилеристів, яких розпалює їхня робота, вони стягують із себе сорочки у глибоких окопах для гармат та глибше засовують у вуха захисні воскові пробки. Звук пострілів викликав у нього побожний страх. Їх було безліч — вишикувані вздовж шістнадцятимильної лінії фронту, вони стріляли без упину. Постріли злилися у один нескінченний рокіт — великі гармати звучали стримано, наче литаври, а менші додавали непередбачуваних акцентів та ритмів. За годину