Анна Київська - Режин Дефорж

В обіймах смерті чується Роланд:

Чоло та серце холод огортає.

Він спішно йде на пагорб під ялину,

Лягає долілиць в траву зелену.

І, меч і ріг вкриваючи собою,

Він повернувсь лицем та головою

До сарацинів краю, бо бажав,

Щоб кожен рицар, щоб король сказав:

«Оце був граф! Як витязь умирав».

А там, покаявшись своїх гріхів,

Він Богу й жертві рукавицю дав.

Тепер усі юнаки заплакали.

Оповідач, теж у сльозах, укляк навколішки.

— Друзі, помолімося за упокій душі хороброго Роланда та його товаришів. Помолімося й за нормандців та англійців, які загинули на славу Бога й герцога-короля!

Король подав приклад, уклякши поряд із Сімоном де Крепі. Решта слухачів теж повклякали.

Роки після завоювання Вільгельмом Англії були для Анни найщасливіші в її житті. Вона з великим хвилюванням одружила Філіппа з Бертою — дочкою графа Голландського Флорана та Гертруди Саксонської і пасербицею Роберта Кучера. Та дуже скоро новій королеві стали не подобатися тісні зв'язки, що єднали матір і сина. Анна з прикрістю дізналася про це й вирішила з’являтись у королівському дворі якомога рідше.

1072 рік, що почався королівським весіллям, скінчився слізьми й жалобою. В битві під Вітрі, що неподалік від Реймса, загинув, б’ючись поряд із королем Франції, старший Раулів син Готьє. Ця втрата завдала графові Валуа великого болю. Він влаштував величний похорон, на якому були король Філіпп, його брат, чимало баронів та єпископів. З цієї нагоди граф зробив великий дар монастиреві святого Ремі й попросив його ігумена єпископа Ерімана багато разів помолитися за упокій душі Готьє. Зі згоди Анни та Сімона граф на якийсь час подався до ам’єнських ченців ордену святого Августіна, але не знайшов там того спокою, якого шукав.

До Крепі повернувся згорьований, стомлений і вже постарілий чоловік. Ніжність і піклування Анни були марні. Рауль топив своє горе в пиятиці, яка незабаром перейшла в оргії. В місті зникало багато дівчат, декотрих із них знаходили голими в лісі, вони щось плутано розповідали, часто згадуючи графове ім’я. Всі вони були зґвалтовані, проте жодна не скаржилася на те, що її катували. Графиня підбирала декого з цих бідолах і віддавала до монастирів. Над усім графством панував страх. У графовому товаристві знову з’явилися люди з фізіономіями веселунів, якими Рауль колись любив оточувати себе: розстрижені священики, пропащі дівчата, підозрювані в чаклунстві жінки, запеклі розбійники, ченці, що поставали грабіжниками та злодіями. Цілий рік вони сіяли на землях графа Валуа жах і сльози. Утікши до своїх дітей, Анна проводила час, молячись та лікуючи жертв свого чоловіка.

Якось, повертаючись з одного із таких гультяйських походів на Мондідьє, Рауль загинув. Виснажений розпустою, він упав з коня й розбив собі черепа об каміння, що лежало на дорозі. Графові товариші обібрали його й повтікали, покинувши труп вовкам. Рауля знайшли лісоруби; хоч вовки вже й пошматували трупа, лісоруби впізнали його. Вони відвезли тіло до Мондідьє, де його поховали в склепі, збудованому графом заздалегідь.

Анна довго дивилася на тіло чоловіка, якого так кохала і який теж так ніжно й так нестямно кохав її, аж поки знову став жертвою своїх демонів. Анна молила Бога відпустити йому гріхи й простити його, як прощала його вона за всі страждання та образи, яких зазнала після загибелі Готьє. Вона благала Пречисту діву Марію, яка спізнала біль утрати свого сина, заступитися за Рауля.

Відтак графиня Валуа замкнулась із Сімоном у замку міста Крепі.

Розділ тридцять дев’ятий

ЛИСТ ВІД ВІЛЬГЕЛЬМА

Після Раулевої смерті Анна зосталася жити на самоті в Крепі, незважаючи на те, що Філіпп запрошував її в королівський двір до себе й Берти.

«Сину мій, — писала вона йому, — облиште мене, мені треба відпочити тілом і душею. Смерть мого любого чоловіка так вразила мене, що я злягла. Не турбуйтеся, мій пасинок Сімон піклується про мене, як про рідну матір. Ми разом молимося за упокій душі графа, благаючи Господа Бога прийняти його до вічного царства, незважаючи на його тяжкі гріхи й на те нещастя, що він помер не серед віруючих. Ми дійшли спільної згоди покинути наше житло в Мондідьє і повернути ці землі, що їх несправедливо захопив мій сердешний чоловік, їхнім законним спадкоємцям. Папа Григорій цілком підтримує наш намір. З другого боку, я прошу вас, мій любий сину, поговорити з вельможею де Бруа, аби він повернув Сімонові міста Вітрі, Бар-сюр-Об, Ла-Ферте, які він по-зрадницькому захопив. Мені сказали, що то ви підбурили його на цю, як я вважаю, братовбивчу війну, але я не можу в це повірити. Ще не так давно ви з Сімоном були братами! До речі, я дякую вам за доброту, яку ви виявили до моїх каноніків монастиря святого Вінцента, й за ваше піклування про мою дорогу церкву. Мине ще трохи часу, і я переберуся до того божественного дому. «Блаженні покликані на весільну вечерю Агнця!» Та, перше, ніж піти з цього світу, я хочу поїхати й помолитися на могилі моєї матері в Новгороді. Смиренно прошу в свого сина-короля дозволу вирушити до мого рідного краю, як тільки в мене поліпшиться здоров’я. Молю Пречисту діву Марію та святих апостолів захищати вас. Прийміть найщиріші побажання від вашої люблячої і нещасливої матері. Анна».

У відповідь на лист королеви-матері король Філіпп захопив землі графа Валуа до самого Ам’єна. Сімон подався до Рима просити поради в папи. Папа Григорій порадив йому боронити своє добро. Діставши таку міцну підтримку, Сімон повернувся додому й у запеклій битві переміг Філіппа; потім підписав мирну угоду, забравши свою спадщину назад.

Ці події дуже вразили Анну. Проте вона знайшла в собі сили поїхати розрадити Матільду, яка недавно втратила сина Річарда — він загинув у Англії під час нещасливого випадку на полюванні. Подруги міцно обнялися й поплакали. Вільгельм мовчки переживав смерть улюбленого сина, вбачаючи в цьому кару за лиходійства, вчинені нормандцями в Суссексі та Гемпшірі. Каючись, він щедро роздавав милостиню й просив відправляти в церквах служби Божі. Кілька довгих місяців Вільгельм не виходив з фалезького замку. Аннин приїзд спонукав його вийти із своєї в'язниці й покинути ту гнітючу атмосферу, яка так непокоїла його оточення. Він знову погнався за оленями та лисицями. Тепер стало зрозуміло, що він подолав своє горе. Якось, коли Вільгельм повернувся з полювання, Анна спитала його:

— Я не побачила серед ваших