Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

Спочатку, попиваючи горілочку, мед та пиво, вони гуторили про се про те, що зовсім не було цікаве Катрі, а згодом, коли хміль розібрав дужче, Терешко Кваша затягнув пісню та раптом замовк і сказав:

— Ет, хай йому грець, немає Івася з бандурою! А без бандури і пісня не співається! Шкода хлопця — згинув нізащо! А який парубок був! На всі Лубни!

Хуржика пересмикнуло. Ну й дурний цей Терешко — що патякає! Захотілося йому бандури! Згадав Івася! А це ж для Катрі — ніж у серце! Ну й дурень!

Він крадькома зиркнув на Катрю. Катря, смертельно збліднувши, сиділа ні жива ні мертва, і раптом помітив, як вона схитнулася і почала хилитися набік. Він злякався — підхопив її руками, крикнув:

— Господи, їй погано! Води! — А побачивши сина, що сидів на протилежному кінці столу, біля дверей, гукнув: — Василю, води! Принеси матері холодної води! їй погано!

Василь — і без того завжди блідий на виду, — почувши слово «матері», зблід ще дужче — тільки чорні очі спалахнули пекельним вогнем. Здавалося, він теж, як і Катря, зараз втратить свідомість і звалиться з ослона, але втримався. Швидко підвівся і за хвилину приніс кварту з водою, передав батькові.

Поки Хуржик приводив до пам’яті Катрю, бризкаючи їй на лице холодною водою, ніхто з чумаків не звертав уваги на Василя. А він сів на своє місце, схилився на стіл, охопив голову руками, скрипнув зубами і глухо застогнав:

— О Боже, не дай зійти з ума-розуму!

— Ти щось сказав? — спитав сусід.

Та він похитав головою.

— Ні, ні, нічого!

І, схопивши кухоль горілки, перехилив собі в рота — з жадібністю випив і, не закусивши, вибіг з хати.

До самого вечора тривала весільна учта. Гості пили, їли, під звуки троїстої музики танцювали в дворі, аж поки смеркло. А потім, коли вже добре стемніло, потроху почали розходитися, — в кожного ж дома і діти, і господарство. Однак не всі. Кілька молодиць гукнули Параску.

— А де ж постелимо молодим? Пора вже їм і на шлюбну постелю!

Параска провела їх у хатину. Там були дві чисті кімнати, розділені вузькими сіньми. В одній стояло широке дерев’яне ліжко. Жінки миттю підбили подушки, заслали вибіленим простирадлом, жартували між собою.

Одна, огрядна, червонощока, зітхнула, зняла очіпок, лягла на ліжко.

— Гай-гай, де мої молоді літа! Де моя дівоча цнота!

Інша, не менш огрядна, але білолиця, підвела її, обняла за плечі.

— О, згадала баба, як була дівкою! Не журися, Одарко, — все одно не вернеться те, за чим побиваєшся! А йди лишень по молодих та веди сюди, — дізнаємося, чи княгиня зберегла свою дівочу честь до шлюбу, чи розгубила по дорозі.

— Е-е, ні, — відповіла Одарка. — Ходімо разом!

— Ходімо! Ходімо! — загукали всі. — Уже пора!

Вони гуртом зайшли до світлиці і, вигнавши захмелілих чумаків, що виціджували з пляшок останню горілку, підхопили Хуржика та його молоду дружину попід руки — потягли з хати.

— Спатоньки, молодята, спатоньки пора!

Хуржик ледве чалапав, притримуючись руками то за одвірки, то за стіни, то за молодиць. Він на радощах таки добре перебрав і не міг слова мовити — тільки гикав.

На свіжому повітрі зупинився — рвонув на грудях сорочку. Гудзики з тріском повідлітали — вітерець війнув йому в груди прохолодою.

— Ху-у… Гик! Як легко стало! К-катре, це ти? К-куди ти м-мене ведеш?

Катря мовчала — ледве дихала, принишкла, мов курча, коли в небі з’явився коршун. А молодиці підхопили Хуржика попід руки, засокорили:

— А куди ж, князюшко наш? На м’яку постіль з княгинею, з молодою дружиною!

— А-а! А де Катря? Д-де жона моя?

— Та тут вона! Тут!

Їх увіпхнули в кімнату і залишили одних. Хуржик нетвердою ходою доколивав до ліжка, сів і довго хилитався, намагаючись щось заспівати, але співу не виходило — одне муркотання.

Потім підвів голову — побачив Катрю.

— Ц-це т-ти? Роз-зуй мене! — і повалився на подушку.

Катря стягнула з нього чоботи, ноги кинула на ліжко.

— І ти лягай б-біля м-мене! Та роздягнися! — сказав і зразу ж захропів.

Катря роздяглася, перехрестилася — сіла на ослоні, біля вікна. Хропіння подужчало — важкий хмільний сон наліг, мов камінь, на Хуржика. Катря стиснула зуби. Розпач вкотре за останні дні холодною кригою скував її серце, нестерпним відчаєм охмурив душу. Боже, Боже! Як їй жити? Як звикнути до свого нового становища? Як лягти поряд з нелюбим чоловіком? Та краще померти! Краще петлю накинути на білу шию, ніж розділити з ним шлюбне ложе!

Вона довго закам’яніло сиділа край вікна, не знаючи, на що зважитися. Була в такому стані, що коли б побачила петлю, то й хвилини не вагалася б. Але ні вірьовки, ні петлі ніде не видно — одні голі стіни, свічка біля божниці блимає жовтим оком, тускло освітлюючи невелику хатину.

Хуржик лежав горілиць, розкинувши руки на все ліжко, а з його роззявленого рота вилітало таке могутнє хропіння, що Катрі здалося, що то хропе не людина, а кінь.

Їй стало огидно, і вона повернулася до вікна. Надворі було темно, але на білих стінах хати мерехтіли якісь червонясті тіні. Спочатку Катря не придала цьому значення, коли ж згодом глянула вдруге, з подивом відзначила, що все подвір’я залите цим червоним світлом.

Що це? Місяць зійшов