Скорботна п'ятниця - Мігель Анхель Астуріас
— Усе, що варнякає ця жінка, — смертний гріх, — мовила, заходячи на кухню, донья Софія, роздратована філософськими міркуваннями прачки на ймення Каліста, або Каністра, як її презирливо називали, за звичаєм багатих господарів калічити імена слуг.
— То все забобони, — позіхнула Флювія, в якої і голос звучав, наче позіхання, — вони вже віджили свій час.
— Як то віджили? А знаєте, панно Флювіто, що коли слухаєш «Пошматовану молитву», то волосся стає сторч…
— Калісто! — закликала прачку до порядку мати, яка чистила апельсин, намагаючись не помічати того безладу, що зробився на кухні за останні дні.
— В таке вірять суперзабобонні люди, — докинула від себе Грела.
— Супер, супер! Для вас, нинішньої молоді, все супер!
Усі засміялися, засміялась і Каліста. Сміялася, не розуміючи, що сміються з неї.
А телефон дзвонив і дзвонив. Та ніхто не брав трубки. Навіщо? Аби почути: «Алло! Аллої То Іуда вже цілувався?», «Алло! Пробачте, що ми говоримо про мотузку, адже в домі повішеного про це не говорять, але скажіть: у вас мотузки продаються?».
— А француженка була сама? — спитала Грела.
— Сама, — відповіла Каліста, — і мені здається, що вона зійшла з трамвая, який прибув від кладовища. Побачила Іуду на будинку різників і відразу гукнула: — Гамон! Гамон!
— Підла повія! — вигукнула Габрієла. — Примусити б її пожерти всі оті банани, якими одного вже нагодовано!
— Грело! — відкликала її вбік донья Софія. — Я вас просила, і ви всі мені обіцяли, заради вашого покійного батька, що в нашому домі ніколи більше про це не буде й згадки. То, може, мені вклякнути перед тобою і благати тебе навколішках? То була ганьба… Ана Хулія весь час плаче, а той хлопчина…
— Той бандит, мамо…
— За віщо ти така на нього зла?
— А що він зробив із дядьком Рамоном: виставив його, як Іуду, і зганьбив цим не тільки дядька Рамона, а й усіх нас. — І приказувала далі, плачучи: — Усіх нас, нашу родину, ім’я Монтемайор-і-Гуаль. Та ще й дав про це оголошення, мамо, наче про циркову виставу.
— А того, що з ним учинив дядько Рамон, по-твоєму, мало? Отак його принизити, примусити з’їсти під пістолетом ціле бананове гроно…
Витерши очі, Габрієла гордовито кинула:
— Спершу мене гризли докори сумління, але тепер я навіть рада, що тоді зареготала йому вслід, коли він вибіг із будинку, блюючи бананами.
Будинок Монтемайорів пахнув старим деревом, крученими рослинами, листочки яких тремтіли під найслабшим подихом вітру, свіжою водою фонтанів у передніх патіо, а всередині — скатертинами, буфетами, повними духмяних спецій, мов трюми заморських кораблів, а ще далі в покоях — запаленими свічками, камфорою, ладаном та отим особливим запахом скла, що поширюється від дзеркал.
А телефон дзвонив і дзвонив…
Будинок Тантанісів смердів свинячими тельбухами. Годі було уникнути цього смороду. Учитель дон Сатурно дістав носовичка, що ним завбачливо запасся, йдучи сюди, й довкола нього поширився міцний дух квіткового одеколону.
За п’ять хвилин адвокат Рікардо Тантаніс зауважив цей факт, але вирішив краще промовчати. Звичайно, то була неприкрита грубість. Але він не виставив гостя за двері, бо бачив, що той прийшов до нього у важливій справі. Отож хоче той чи не хоче, а йому доведеться нюхати свинячий сморід. На оцих свинячих нутрощах виріс увесь їхній достаток, завдяки їм він здобув освіту, завдяки тельбухам та кишкам, що їх не заміниш парфумчиками.
Тантаніс, якого вчитель називав адвокатом, вислухав клієнта, потер руки і, подавшись усім тілом уперед, наче збирався вискочити зі свого крісла, що стояло перед полірованим письмовим столом у міністерському стилі, сказав:
— Якщо цей мулат, котрого заарештували і котрий, як ви кажете, не був на місці колотнечі, доведе своє алібі, то проти нього не буде заведено кримінальної справи. Однак він повинен його довести.
— Тобто?
— Йому треба знайти людей, які його бачили там, де він того дня був від десятої години ранку й до обіду. Ну, кудись ходив, з кимось розмовляв, можливо, щось робив чи, може, був у якоїсь жінки, одне слово, він має довести свою непричетність. Не турбуйтеся, вчителю.
— А якщо він не зможе довести або йому не повірять?
— То вже клопіт оборонця.
— Але ж, сеньйоре адвокате, де вже такому голодранцеві наймати оборонця.
— Йому призначать офіційного оборонця.
— Чи ж офіційний оборонець чимось зарадить? Чи він хоч пальцем кивне задарма?
— Ми дізнаємося, хто ним буде, і постараємось…
— Якби Приємний Мулат, — промимрив дон Сатурно, — був сміливим і благородним чоловіком, то сам би прийшов у поліцію й заявив: «То був я, а не цей нещасний, що його ви заарештували».
Касаюка вже хотів був спитати, чому Іуда цього року був не звичайним, ні на кого не схожим Іудою, а зображував одного з великих цабе, та вчасно схаменувся. Мовчи, глуха, менше гріха. Скільки вже разів його необережні слова, його безбожні, вільнодумні висловлювання вилазили йому боком…
Натомість він запитав:
— Мало не забув, сеньйоре адвокате. Негритянка, в якої заарештували мулата, що, як я тверджу, ні в чому не винний і зовсім непричетний до цієї справи, заявила, що він спав із нею і нікуди не виходив з її будинку, але їй не повірили. То як же він тепер буде казати, що десь був, коли негритянка під присягою посвідчила, що він від неї не виходив?
— То вже клопіт оборони, вчителю, ідіть собі спокійно.
Ті, хто вивчає право, думав Касаюка, виходячи й витираючи носовичком піт, — носовичок уже теж устиг просмердітися кнуром у домі Тантанісів, — ті, хто вивчає право, проходячи практику в наших судах, робляться черствими, звикають до несправедливості під машкарою правосуддя, до юридичної сваволі, підкріпленої статтями кодексів, бо інакше як би вони могли жити й працювати в країні, де…
«Не скажу, не скажу, все одно не скажу!»
Той самий стовп, те саме місце, той самий трамвай — до цвинтаря, той самий і плакатик, видрукуваний великими чорними літерами на яскраво-жовтому папері:
«ВЖИВАЙТЕ ЖУВАЛЬНУ ГУМКУ «ЧІКЛЕТС»!»
Дон Сатурно повернувся з вулиці. Вибачте, ще одне запитання…
— А як ви думаєте, сеньйоре адвокате, хто може бути оборонцем?
— Я, — відповів Рікардо, відчувши, що він уже не
