Скорботна п'ятниця - Мігель Анхель Астуріас

— Сла-а-ава! Сла-а-ава!

— Не скажу, не скажу, все одно не скажу… Пробачте, охоронцю, що я вам перечу, — і він гикав, — та цього разу я вас не пос… не пос… не послухаюсь, чуєте? Ви мене чуєте, охоронцю? Тільки цього разу, тому не питайте, бо однаково не скажу, хоч убийте мене, охоронцю, хоч розірвіть мене на шматки, як розірвуть отого сеньйора, котрого я знаю, а я… я… не скажу, не скажу, все одно не скажу.

А на вулиці перед крамницею і поодаль галасували ті, що сварилися за шматки Іуди Тантанісів, якого вже всі називали доном Рамоном. Кожен хотів мати шматочок від цього аристократа-Іуди: ногу, голову, чобіт, шкіряну нашивку із штанів, манжету, хустинку, шкарпетку…

— Сваряться, ніби за мотузку із шибениці, — зауважив Сатурно Касаюка, шкільний учитель, звертаючись до селянина з витріщеними очима й великим зобом під комірцем сорочки, випрасуваної з нагоди свята. — Обривок такої мотузки дістати нелегко — адже тих, що вішаються, не густо, тому кожен і прагне мати як талісман шматок оцього Іуди, цього великого пана, якого в нас ще не бачили й не побачать більше, бо виставляти його заборонять законом, згадаєш мої слова, заборонять.

— Ні! Ні! Таки не скажу!

— То чого ж ти все-таки не хочеш сказати, нещасний? — укотре вже спитав поліцай і потяг п’яничку кийком по спині.

Тут, на невеличкому майдані, завертали запряжені мулами трамваї, які вирушали на цвинтар або поверталися звідти. В одні сідали пасажири з квітами, з інших виходили заплакані й без квітів. З гурту вбраних у жалобу людей почувся голос вусатої жінки зі страхітливим задом і не менш страхітливим фронтоном, майже верандою.

— Таж ви б’єте Ісуса, охоронцю! Хіба ви не знаєте, що він ще не воскрес і всі наші лихі вчинки тепер завдають йому болю? ’

— Не скажу, хоч скільки мене бийте, все одно не скажу!

— Та скажи, — мовила жінка, підходячи ближче; її туфлі рипіли, аж вищали, як колеса трамвая на повороті, — скажи, любий, що маєш сказати, інакше поліцай тебе битиме, а це гріх, бо ти помагатимеш бити нашого господа.

— Нехай б’є мене скільки хоче, на те й кийок у нього, щоб бити, нехай мене геть розплескає, але щоб я йому сказав — та ніколи! Ні; ні і ще раз ні!

Цілий град ударів посипався на п’яного — на голову, на спину, плечі, поперек — на все виставлене для ударів, а той тільки чіплявся за стовп і бився головою об якесь оголошення.

Коли град ударів ущух, п’яний підвів закривавлену голову з розбитим вухом, розплющив очі, глипнувши на світ зі свого потойбіччя, скривив стиснені губи в гіркій посмішці, оголивши білі бездоганні зуби, й промимрив:

— Не скажу, — і, підвищивши голос, щоб перекричати бамкання дзвонів, загорлав: — Не скажу, не скажу, все одно не скажу!

А тим часом то тут, то там вибухали петарди, злітали вгору різнобарвні ракети, шматуючи тишу, що залягла між небом і землею перед цими великими днями, ракети з одинарним зарядом та тріскавки, що їх люди скидали на вулицю з балконів, а босі хлопчаки гасили їх своїми сомбреро, щоб потім позбирати і підпалювати.

— Не скажу, чуєте… Навіщо ж ви мене б’єте, коли знаєте, що я не скажу? Хай мене вішають… Хай мордують… Все одно не скажу!

— Облиште його, охоронцю, — говорила жінка, якій на підмогу прийшло ще кілька жінок, котрі щойно прибули із цвинтаря черговим трамваєм, заплакані, вбрані в жалобу, — не бийте його більше, хіба ви не бачите, що він п’яний і не тямить, що каже?

Інша жінка, висока й худорлява (вона була в глибокій жалобі, але не тому, що їхала на цвинтар або верталася звідти, а тому, що вчора розп’яли Спасителя), сказала:

— Лише кілька годин тому Ісус, з прибитими до хреста руками й ногами, вигукнув: «Прости їх, о господи, бо не знають вони, що чинять!»

— Не знають, що кажуть? — спитав п’яний, повернувши голову, але не відриваючись від стовпа. — А я знаю і не скажу!

З обережності дон Сатурно, вчитель, відійшов від вікна, а за ним і селянин. Вони відійшли від вікна закритого балкона, що правив учителеві за ложу, яку він завісив барвистими шторами, щоб із-за них спостерігати, як лінчуватимуть цього суб’єкта. Перед іншими вікнами стояли інші родини, деякі з гостями, і теж дивилися досі небачену святкову виставу, про яку довідалися з різнокольорових листівок, схожих на циркові програмки, — лінчування багатія народом. Починається з цього…

Селянина із зобом стривожила поведінка вчителя, коли вони стояли на балконі. Той підтягував рукав на правій руці, де поблискував золотий браслет, стискав руку в кулак, залишаючи випростаним тільки великого пальця, й отак опускав руку пальцем униз: магічний жест, який насправді означав наказ натовпові, що ревів, кричав, хвилювався, не залишати живим дона Рамона. Смерть йому! Смерть! — як і в часи Нерона.

Довкола стовпа, п’яного і поліцая збиралося все більше народу. Вчитель проштовхався руками й ліктями крізь натовп: йому дуже подобалося виступати в ролі замирювача.

— Шановний охоронцю порядку, нині радісне свято, і він теж його відзначає разом з усіма.

— Та мені байдуже, що він п’яний, — відповів поліцай, блідий, аж сіро-зелений, — але ж він явно щось знає і приховує. Та я примушу його все викласти.

— Тоді краще поговорити з ним у комісаріаті. Заберіть його туди, там і допитуйте, — мовив дон Сатурно, намагаючись так залагодити справу, щоб поліцай знову не взявся за своє, а своє в нього кийок і більше нічого.

— Та заберу, будьте певні, потягну за комір, але спершу він повинен викласти мені все тут, на місці.

— Не скажу, чуєте? — озвався п’яний. З його волосся на тім’ї і з мочки вуха капала кров. — Річ не в тім, що я не знаю, а в тім, що я не повинен говорити. — І він знову затупцяв, ухопившись за стовп. — Не скажу, все одно не скажу!

— Але чого саме не повинен ти говорити, хлопче? — спитав дон Сатурно, пробираючись ближче до поліцая, котрий уже підняв кийок.

— Ха-ха! То ви гадаєте, я вам отак і вибовкаю те, чого не хочу сказати? А я не скажу, чуєте, не скажу, все одно не скажу!..

Тантаніси, торговці свинячими тельбухами, про яких у заможних колах говорили, що то вискочки, а грошви в них хоч греблю гати, дозволили собі, — за забаганкою свого сина, котрий пригрозив у противному разі піти з дому, — розкіш виставити досі небаченого Іуду, Іуду, який був не тільки мистецьким витвором, а й живим портретом дона Рамона Монтемайора, знатного