Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Із Садової авто виїхало на рівний іКатерининський проспект („Досі ця ненависна назва", шепнув Оксані поручник) і,_ повернувши ліворуч, покотилося до білого, освітленого під козирком театрального під'їзду.
Білість і освітленість театру гостро контрастувала з чорною хмарою сумежного міського саду, що його колись заснував запорожець Глоба, — сад був похмуро-мовчазний. * ньому, здавалось, таїлись якісь небезпеки для ясно-веселої на ввесь проспект картини-Театру. Але ні поручник, ні тим більше Оксана, що так вірила тепер у „всемогутність" цього старшини, напевно, не думали про будь-які небезпеки. Вони, як і вся інша публіка, спрагла розваг і спокійного відпочинку, летіли, як ті нічні метелики, на це привабливе світло. Свідомо «є хотілося думати про небезпеки, так вони набридли...
Коли авто, востаннє гойднувши, спинилось край хідника, у засягу світла, поручник Василик зграбненько вискочив з авта і широко відчинив дверці для Оксани. Будь-ласка, театр чекає на панну Оксану!
І все оце світло, і вся урочистість, наготована в театрі,
— усе спеціяльно для неї ж таки, для панни Оксани...
І Оксані, улещеній, піднесено настроєній, притьмом заманулось, щоб ЇЇ в цей момент хтось із знайомих побачив... А особливо з знайомих дівчат... О, не одна із них просто луснула б з досади, що не вона приїхала автом, у товари-сті такого блискучого австрійського старшини...
Та біля входу крутилась якась невиразна публіка, крутилася, сновигала сюди та туди, справді, як ті нічні метелики у світляній сфері. І нікогісінько із знайомих...
Поручник Василик уміятно підхопив Оксану попід руку і повів її під обстрілом заздрих поглядів публіки; дехто
— це Оксана укмітила — навіть голову задирав, щоб подивитись на пишну пару.
А через скількись хвилин Оксана, залишивши бекешу й шапку в роздягальні, легка й окрилена передсмаком нового для неї „світського" успіху, не входила, а випливала на блискучий паркет фойє, — як та лебедиця на чисте плесо озера. Несла легко своє молоде тіло, пишноту ясної коси, а плечі їй окривало розкішне боа з срібного лиса. Наче живий лис спочивав на її плечах, поклавши спокійно голову на її вигинисту спину.
Серед публіки в фойє була майже половина військових, зокрема юнаків, зодягнених у козацькі вбрання (блакитні, не дуже широкі штани, сині куртасики, м'які білі шапки з червоними шликами, низько причеплені шабельки-кортиіки). І Оксана зразу ж відчула на собі допитливі дотики їхніх захоплених її вродою очей. „О, такої досі ще не було тут! — бачилось, казали тії очі. — І де той галич-мен Таку красуню нагибав?"
Тільки ж горда постава не дозволяла Оксані дивитися набік. Груди їй повільно ворушили м'яке прикриття — боа, очі золотіли іскрами, відсвічували вогні люстер із-під стелі. Тії вогні багаторазово помножувались у високих ясних дзеркалах фойє, що відсвічували у своїх прозорих глибинах також увесь святковий рух публіки.
Оксана, проходячи повз дзеркала, скошувала обережно очі на ті глибини і з задоволенням бачила свою пишну постать у них. Обертала також усміхнене лице й до свого кавалера, і в його очах та всій поведінці, теж як у якомусь
дзеркалі, знаходила підтвердження своєї чарівливосте. Поручник же просто в'юном увивався біля неї, брязкав острогами й шаблею. Ремені портупеї, що туго стягала його стан, рипіли, як він вигинався. Напомажене його волосся лисніло, відсвічуючи світла фойє.
- Може, панна Оксана зводять ласкаво заглянути до
буфету? — запитав поручник, як вони дійшли до кінця фойє й опинилися біля входу до буфету.
Навіть буфет є? О, це надзвичайно!
Так, навіть буфет... А як же інакше? Без буфету не було б повної краси вечора. І поручник дав з'розуміти, що й тут не обішлось без його втручання. Бо тепер же („прошу вас") такі часи, що тільки військові можуть щось добути й для буфету. Правда, буфет вийшов не дуже То пишний, але є що з'їсти й випити. Є гостреньке („для вояків, розуміється"), але є й солоденьке для непитущих дам („хе-хе").
У буфетній залі людей було повнісінько, і гуло, як у вулику. У повітрі сизів хмарою тютюновий дим, а самого буфету навіть не видно було, — так його обступили.
Поручник Василик знайшов незайнятий столик, посадив свою даму, а сам кинувся мерщій до буфету, пробиваючись боком крізь юрбу, що досить шанобливо його пропустила. „Поручник Василик, — сказав хтось неголосно, — начальник контррозвідки". Поручник перехилився до буфетника, щось там йому шепнув, і це викликало в того на вусатому обличчі (настовбурчені, неслух'яні вуса) ціле сяйво влесливосте до такої важної персони.
За якусь там хвилину на столі перед Оксаною були „канапки", кусники торту і пляшка солодкого вина. Вино, звичайно, тільки для настрою...
— Прошу не погербува'ти! — мовив поручник, наливаючи в келихи вина. — Рекомендую насамперед канапочку.
— Канапачку? — засміялась Оксана. — У нас на канапу сідають...
— У вас сідають, а в нас їдять, — відпгурував тим же тоном, але з ґалянтним жестом поручник. — Це ваші бутерброди. Властиво, це по-німецькому, дарма що німці так Цього не називають. У них це зветься „обкладений хліб". Але випиймо найперше!
Він підніс свій келих і запропонував випити за зміцнення їхіньої приязні. Чи не так? Хай панна Оксана не боїться: вино тільки солодке.
Оксана кивнула згідливо головою і перехилила в рот приємне солодке течиво. Зразу ж і відчула, як це течиво Ще вище піднесло ЇЇ на крилах. їй стало зовсім весело. І смагляве, майже „чорне", як у цигана, поручникове обличчя показалось їй ще приємнішим. Чистенький маленький хрущик, але, справді, культурний, запобіглво-уважний, а як на тутешні кола — блискучий...
Поручник теж, либонь, відчув силу випитого вина, його очі засвітились вимовними іскрами, золотий зуб разом з білістю решти зубів приємно миготів, як він сміявся. А сміявся він тепер частіш, як перше,
