Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

Що ближче до вечора, то дужче Оксана нервувалась. Та й як не нервуватись! Та ж мама вічно позакидає саме те, що найдужче потрібне! От хоч би й гребінець... Ну, чому б йому не лежати в певному місці? Вона добре пам'ятає, що поклала була, як розчісувалась уранці, на туалетний столик, біля дзеркала, а тепер як у воду впав...

— Та чого ж я? — не менш хвилювалась і Агрипина Антонівна. — Ти завсіди так: сама закинеш, а тоді на мене кажеш...

І вже шукали обидві. У розпалі тієї шуканини перепало навіть Оксаниній улюблениці Нявці. Оксана так її тьопнула, побачивши на ліжку, що та, перелякана, притьмом стрибнуло додолу, стрілою випроставши хвоста; кинулась до дверей. А як двері були зачинені, то вона безпорадно крутнулась, пасучи злякано-круглими очима кожен рух розлютованої господині. А потім шаснула в найнадійнішу свою схованку — під ліжко.

Бідна кицька! Хіба вона винна, що в них у хаті таке безладдя?

Гоебінець знайшовся там, де його й не сподівались знайти під подушкою на ліжку, а шукали на туалетному гїолику та під ліжком. Знайшла Агрипина Антонівна, а хто туди поклав, — так і залишилось таємницею.

Але натомість пропали шпильки. І знов почалися всякі перекидання, зазирання туди, де вони хоч приблизно могли бути, Агрипина Антонівна навіть рачкувала долі, згиналася з старістю, щоб намацати їх, як вони впали додолу.

Шпильки знайшла сама Оксана під скатеркою на комоді а сховала їх там вона ж таки.

Немалий був для обох клопіт кучерявити найбільшу Оксанину красу — косу. Щоб вона хвилювалась, як жива, щоб дихала своєю пишнотою. На круглому серед хати столі стояв засвічений ще завидна гасник „Чудо", сліпо блимав при денному світлі, а в ньому, в склі, розпікалося приладдя до кучерявлення. Власне, кучерявилась Оксана сама, а мати тільки дивилась та давала поради. Отже, стара ніби нічого й не робила, а відійти ніяк було. При найменшій її спробі узятись за інше діло Оксана так люто визвірюва-лась на неї, що та прикіпала на місці.

Хапались, бо діла було багато, а часу залишалось мало. Не пізніш як через годину-півтори по Оксану мав приїхати поручник Василик, щоб повезти до міського театру на вечір, що його влаштовувала місцева „Просвіта". Мала бути доповідь і мистецька частина, а потім — це найцікавіше! — танці аж до ранку. Такі вечори тепер, воєнного часу, не часто траплялись, тож не диво, що дівчина на порі надавала цій події не абиякої ваги.

І Оксана всіх сил докладала, щоб „оформити" свої надії-мрії якнайкраще, якнайофектовніше. Які були ті надії, вона й сама виразно не могла б сказати, але десь глибоко в. її свідомості чи лідсвідомості накльовувалась констатація, що наявність у ЇЇ теперішньому житті поручника Василика таки затуманювала образ Василя Роговенка. Правда, це було ще таке далеке, що вона й сама не сказала б, чия це була думка-мрія, ЇЇ чи материна, бо мати ж дедалі настирливіше торочила їй про це.

Справді бо: Василь десь у більшовиків, а тепер при владі знов стали „українці", і на його повернення не було майже ніякої надії. Та й його якась причетність до вбивства ЇЇ батька не здавалась тепер виключеною. І це може вияснити поручник Василик своїм слідством... Ох!

Але як забути ті парубоцькі мрійні очі, великі й чисті, як дві „трагічні" сльозини"?! Як забути його поцілунки — вогненні приторки пристрасно виризьблених губ? Та й вона сама впивалась тими поцілунками до самозабуття, до безуму... А, він півпроказував, півнаспівував:

Ти ласкала мене, цілувала,

Мов спивала із уст напій,

І, як рідна, весь час тримала

Свою руку в руці моїй...

Струшувала головою — і поверталась до дійсности. А дійсність пригадала їй ту істину, що „не всі тії вінчаються, що любляться та кохаються".

Коли коса була похвильована кучерявленням, почалася священодія з прасуванням та приляганням сукні. Шовково-шелестку сукню вишневого кольору ще зранку вийняли з комоду. Вона була злежана, ніби пописана згортками, і треба було, щоб трохи відійшла перед прасуванням. Агрипина Антонівна заздалегідь підготувала прас, намучилась не абияк, поки розвела той вогонь. Не було ж ні доброго вугілля, ні таких, як слід скіпок. Дим заходив у вічі, як роздмухувала.

Але прасувати Оксана заходилася сама, не довірила слабким материним рукам та старим підсліпуватим очам. І прас, важкий, старий ще з села, аж клацав у її дужих руках.

Не обійшлось без нервування й тоді, як стала сукню придягати. Оксана аж тепер усвідомила, що декольте могло б бути більше: вона ж уже не мала. Крім того, рукава трохи „тягло". Коли б їй довелось танцювати, — незручно буде й руку піднести.

Та Агрипина Антонівна запевняла, що й декольте саме в міру, і рукава пошито добре. І взагалі сукня стоїть чудово.

— А як цілість? — питалася вже трохи заспокоєна Оксана, мавши на увазі не тільки сукню, а й косу та черевики на високих підборах.

— Та й цілість добра, дочко...

Оксана бачила себе в дзеркало, і це її більш заспокоїло, ніж материні слова. Сукня красиво облягала її „тілисту" постать („буду така, як мати", подумала) , а високі підбори „по-жіночому" вигинали тую постать, випинали достиглу опуклість високих грудей. Коса, похвильована з боків, підібрана ззаду, обрамляла лице золотистим шумовинням.

Залишалося ще розв'язати останню проблему: пришпилювати їй над грудьми з лівого боку роблену троянду чи ні? Коли б не було дуже крикливо!

Примірила: червона троянда на тлі темновишневого шовку була не зайва.

Наостанку Оксана припудрувала трохи носа, особливо ластовиння, що тепер робило її трохи блідою. Але то, може,

від хвилювання. Посміхнулась, обернулась до матері, задоволена собою:

— Ну, як?

-Та добре ж, кажу, дочко. Ти в мене красуня...

І мати зідхнула нишком: красуня, а тільки